Частина 21

  Люди вже розійшлися з бою биків. Вулиці були майже пустими і сліпучими від сонця. Поодинокі перехожі пробиралися попід стінами будинків у пошуках вузької смужки тіні. З одного дому вибралася простоволоса і розпатлана жінка. Стала на порозі і безсоромно задерла червону спідницю, так, що тільки сліпі не побачили її коліна. Певно, сподівалася знайти грошовитого клієнта серед гостей міста. 

  Дон Дієго, що саме проходив повз неї, вихопив у одного з альгвасилів алебарду, і тупим кінцем штрикнув жінку в живіт. Не боляче, а так, щоб налякати. І гримнув:

  - Куди ти вилізла, безсоромна? Хіба не чула, що поки Їх Величності знаходяться у місті, то жителі повинні ходити охайно вбраними і виказувати свою радість у пристойний спосіб? Заховайся усередині і не вилазь, доки не стемнішає. Щоб я тебе й не бачив. А то доведеться тобі заплатити у казну більше, ніж здереш з клієнтів.

  Жінка з вереском заскочила в будинок. Тільки очі лукаво зблиснули зсередини. Фрай Алонсо, який мовчки спостерігав, промовив, коли вона зникла:

  - Похвально, доне Дієго, що ви не вилупилися на напівголі принади блудниці. Бо не про всіх ваших альгвасилів можна сказати те ж саме...

  Ідальго розреготався:

  - Вони – хлопці молоді. Хай дивляться, лиш би про обов’язок не забували. А мене такі жінки не принаджують. Чого я там не бачив?! Я, фрай Алонсо, задивляюся на інших жінок...

  - На яких?

  - На тих, які не виставляють напоказ свою красу, а ховають її від чужих у найдальніших кімнатах своїх будинків.

Чернець неприховано злякався:

  - Це ви про мусульманок кажете? Обережно, доне Дієго! По-перше, це гріх. А по-друге, у вас можуть бути неприємності.

  - Не хвилюйтеся, фрай Алонсо, – посміхнувся ідальго. – Я маю на увазі християнських сеньоріт з найповажніших родин. У нашому славному місті вони не виходять нікуди, окрім церкви. Та й там їх можна побачити лише під охороною родичів. Зате ввечері, як прогулятися під вікнами та балконами якоїсь аристократичної касони*, то можна таке побачити!..

Чернець тричі перехрестився і обережно запитав:

  - Що ж там можна побачити? Невже непристойні речі?

  - Зараз розповім, – пообіцяв дон Дієго. – Ось тільки дійдемо до вулиці, на якій стався випадок, у якому я хочу покаятися.

  Вони повернули на вулицю, де жили вельможні родини. Стіни будинків були прикрашені кам’яними гербами. А стукальця, що були прироблені до дверей, мали вишукану форму жіночої руки.

  Балкони від спеки були прикриті цупкими килимами. Від тих килимів у кімнатах панувала приємна прохолода та напівтемрява. Дон Дієго зупинився під одним балконом і скрушно промовив:

  - Це сталося тут. Одного разу ввечері я прогулювався по вулицям і мене випадково занесло сюди. Якась жінка у темному вбранні стояла на балконі. Палали смолоскипи, прикріплені до стін. Але навіть за допомогою вогню я не міг роздивитися її, бо тінь від килима ховала її вроду від цікавих очей. А я був впевнений у тому, що вона – молода і вродлива, бо у неї був такий ніжний та чарівний сміх... Старі мегери так знадливо не сміються! Я вирішив, що нарешті і на мою долю випала одна з тих пригод, які оспівуються у старовинних романсеро.

  - Майже усі ті пригоди закінчувалися трагічно, – промурмотів фрай Алонсо. – Але продовжуйте, прошу вас.

  - Я, звісно, почав походжати перед балконом туди-сюди, щоб прекрасна дама побачила, який я хвацький та вродливий. А вона то хихотіла так, нібито дзеніли срібні дзвоники, то зітхала лагідно та ніжно, що у мене аж серце переверталося. А потім ледве чутно покликала мене: «Люб’язний кабальєро, підійдіть до мене». Я підбіг, не думаючи двічі. «Хочете поцілувати мою ногу?» І красуня просунула між балясинами голу ніжку, таку гладку та білу, як мармур. Вибачте, що я розповідаю вам про грішне...  

  - Я звик, – посміхнувся фрай Алонсо. – Кому ж ще розповідати про гріхи, як не духовним особам? Якщо буде необхідно, то я накладу на вас єпітимію.

  Дон Дієго зблиснув зубами:

  - Ну що ж, тоді я розповідатиму чесно, як на сповіді! Так ось... Прекрасна біла ніжка грайливо гойдалася над моєю головою. А я стрибав-стрибав, але не міг дотягнутися до неї. Я роззирнувся навколо і побачив біля будинку навпроти велику пусту бочку з-під вина. Ви знаєте, фрай Алонсо, такі бочки часто ставлять біля таверн, щоб вони служили п’яничкам замість столів. Тепер я думаю: звідки взялася бочка на вулиці, де живуть поважні сеньори? Мабуть, її залишили там  навмисно. А тоді я не роздумував. Підкотив бочку під балкон, перевернув і став зверху. Схопив ту звабливу ніжку і почав покривати її цілунками і притискати до щоки пристрасно та шанобливо. Жінка сміялася, легесенько похитуючи ногою, на яку впала злива моїх пестощів. А потім промовила: «Люб’язний кабальєро! А поцілуйте-но мою другу ніжку!» Я, звісно, зрадів і пообіцяв поцілувати будь-яку частину тіла, яку вона мені покаже. Гола ніжка відразу зникла, тільки спідниці зашурхотіли. Зненацька дама висунула через балкон іншу ногу, але не голу, як я чекав, а взуту у підкований чобіток, у яких, зазвичай, їздять верхи. Та як врізала мені тією ногою прямо в обличчя! Від несподіванки я беркицьнувся з клятої бочки, яка перевернулася і покотилася, поторохкотіла по вулиці. А дама на балконі розреготалася. До речі, вона була не одна. За килимом ховалося троє чи четверо дівчат. І усі сміялися. То яку єпітимію ви на мене накладете?