Частина 22

  Почалося розслідування.

  Воно проводилося в одній із віддалених кімнат, поруч з казематами, призначеними для злочинців. Підлога та стіни були з голого сірого каміння. Ні гобеленів, ні картин, тільки великий чорний хрест висів на стіні. Дон Дієго займав почесне місце посередині довгого дубового стола без скатертини. А фрай Алонсо сидів трохи збоку, як уважний спостерігач.

  Прийшла жінка, яка жила у сусідньому селищі, але щоденно приносила у Толедо молоко, надоєне з власних кіз. Вона хвилювалася і постійно поправляла хустину, що сповзала з голови. Альгвасили з алебардами лякали її. Але на площі оголосили, що ті, хто щось знає про вбитого хлопчика, повинні розповісти те, що їм відомо. Тож вона наважилася.

  - Я бачила хлопчика, – заявила вона. – В той день, коли Їх Величності в’їхали у Толедо.

  - Де саме ти його бачила? – суворо запитав у молочарки дон Дієго.

  - Біля мосту Алькантара. Він вийшов з брами якраз переді мною. Я приносила молоко в один будинок, як завжди. І спішила, щоб повернутися додому засвітла. Тому й помітила хлопчика, який сунув переді мною і ногами підбивав камінці. Я запитала, куди він йде так пізно. Бо скоро браму зачинять і він залишиться ночувати за мурами, якщо не повернеться вчасно. А хлопчисько нахабно відповів, що то – не моя справа. Якщо він спізниться, то просто перелізе через мур.

  - Куди пішов хлопець після того, як перетнув міст? – запитав дон Дієго. – На північ чи на південь?

  - На південь.

  Начальник альгвасилів кивнув. Показання жінки збігалися з тим місцем, на якому знайшли тіло Мігеліто.

  - Може, ти ще когось бачила по дорозі?

  Селянка поморщила лоба, намагаючись пригадати.

  - Так! – зраділа вона. – Біля дороги сидів брудний циган. Хлопчик зупинився біля нього і почав дражнитися. Циган підхопився з каменюки, на якій сидів і з прокляттями погнався за хлопцем. Ще й жбурнув йому услід каменюку.

  - Ось як?! – заклопотано перезирнулися дон Дієго і фрай Алонсо. – Так циган побіг за хлопчиком?

  - Побіг, але не наздогнав, – відповіла жінка.

  - А як він виглядав, той циган? – подав голос фрай Алонсо.

  - Як усі цигани, – молочарка потиснула плечима. – Та ви його, напевно, бачили, сеньори. Це той старий з довгим сивим волоссям, який грає на бубні циганці з площі Сокодовер.

  - Ми його допитаємо, – вирішив дон Дієго.

  - Ти пам’ятаєш, у що був вдягнений той циган? – продовжував розпитувати фрай Алонсо.

  - У пістряве лахміття, як усі цигани.

  - А взуття у нього було яке?

  - Та яке там взуття? – презирливо вигукнула жінка. – Здається, він взагалі був босий!   

  Дон Дієго і фрай Алонсо знову перезирнулися. Але цього разу – з задоволеними посмішками.  

  - Можеш йти, дочко, – звернувся до жінки чернець. – Ти допомогла розслідуванню.

  Молочарка полегшено зітхнула.

  Після неї до столу наблизився чоловік років тридцяти п’яти. Сильні вузлуваті руки, які ніяково крутили капелюха, здавалися сірими від багаторічної роботи на кузні.   

  - Скажи своє ім’я і чим ти займаєшся.  

  - Пабло Кабрера. Я місцевий коваль.

  - Що маєш сказати у справі?

  - Вбитого хлопчика я знаю. Він – син м’ясника Хосе Мартінеса.

  - Слідству це відомо, – насмішкувато перебив дон Дієго. – Що нового ти можеш розповісти?

  Коваль розгубився, але відповів:

  - За день до вбивства я зловив того малого злодюжку у моїй кузні. Він забрався туди без дозволу і вкрав одну з моїх сокирок. Я погнався за ним, але хлопчисько переліз через паркан у двір кушніра. А потім втік, поки ми з кушніром бігали за Хосе-м’ясником. І сокирку мою прихопив, негідник!

  - Сокирку, кажеш?! – дон Дієго у хвилюванні підхопився з-за столу і забігав по кімнаті. – Опиши, як виглядає вкрадена сокирка. Якого вона розміру?

  - Ось така, – коваль показав руками.

  - Якщо я покажу її, впізнаєш?

  - Як не впізнати? Це ж моя сокирка! Я власноруч її зробив.

  Дон Дієго виразно підняв брови. То був знак, зрозумілий підлеглим. Двоє альгвасилів нечутно підступили до коваля і зупинилися у кроці позад нього. А третій передав начальнику сокирку, знайдену на місці вбивства.

  - Це вона? – запитав дон Дієго.

  Коваль розтягнув губи у щасливій посмішці:   

  - Так, це моя сокирка. Де ви її знайшли?

  - Біля трупа! – промовив дон Дієго, водночас даючи знак альгвасилам, щоб вони схопили коваля.

  Пабло Кабрера був чоловіком міцним і м’язистим, недарма він років двадцять майже щоденно махав у кузні важким молотом. Він напружився, підсвідомо намагаючись вирватися. Але альгвасили теж були підготовлені до спротиву. На допомогу першим двом прибігли ще двоє. Вчотирьох вони змусили коваля стати на коліна. Дон Дієго схилився над ним і запитав: