Хлопчик із Толедо

Частина 25

  Педро Пералес вийшов з собору Святої Марії через Пекельну браму. Щоб повернутися додому, треба було пройти через те місце на площі Сокодовер, де раніше танцювала Віоланте. Зараз її не було, але серце Педро забилося сильніше від солодкої згадки. Але потім молодик пригадав, що вирішив одружитися з Каталіною, і йому стало гірко.

  Те, що Педро почув у церкві, налякало його. Готувалося нове переслідування євреїв. Як би його не зачепило! Хоча в Толедо мало хто знав про єврейське походження Педро. Хіба що кілька таких самих таємних іудеїв, як і він. Але вони, по зрозумілій причині, будуть мовчати. Втім, краще подбати про те, щоб ніхто і ніколи не запідозрив Педро. А хто посміє запідозрити у єврействі зятя м’ясника, який продає свиняче м’ясо?!

  Каталіна не подобалася йому, як і раніше. Але тепер шлюб із нею здавався спасінням.

  Святкування, яке у попередні дні охопило Толедо, скінчилося. Місто поверталося до щоденного життя. На площу Сокодовер знову привезли страшну клітку на коліщатках, яку прибрали для того, щоб вона не попалася на очі королю та королеві. У тій клітці зазвичай виставляли напоказ тіла страчених злочинців, відрубані голови, або  відрізані руки крадіїв. А також -- утоплеників, виловлених у річці, або мертв'яків, знайдених на вулицях. Родичам дозволялося забрати тіло при умові, що вони заплатять. Від залізної клітки йшов страшний сморід, але міщани з незбагненною цікавістю скупчилися довкола і зазирали усередину. Хоча їм і доводилося затуляти носи.

  Альгвасил стояв біля клітки і вголос поясняв присутнім, що відсьогодні у клітці буде виставлений труп Хуана Переса, злодюжки, що вночі помер у міській тюрмі природною смертю. І що родичі покійника, якщо побажають поховати його за християнським звичаєм, можуть викупити тіло за п’ятсот мараведі. А коли не викуплять, то він лежатиме у клітці, аж поки не згниє, а потім його кістки будуть кинуті у рівчак за містом.

  Толедці роздивлялися покійника, який у передсмертній конвульсії закотив очі і висолопив язика, і билися об заклад: чи викупить родина тіло, щоб поховати, як Господь Бог велить? Бо траплялося всяке. Тим часом прибігла вдова, якій сусіди розповіли про те, що сталося, зі страшними та яскравими подробицями. Вдягнена в чорну хустку і чорну спідницю, жінка вчепилася у залізне пруття клітки, і заволала на усю велику трикутну площу:

  - Горе яке! Наче мало мені було клопоту – носити тобі їжу у тюрму. Так тепер ще й оце. На кого ж ти мене покинув із купою малих дітей?!

Альгвасил поважно промовив:

  - Не репетуй, жінко. Принесеш п’ятсот мараведі, і тобі віддадуть твого чоловіка.

  - Так не живим же, а мертвим, – огризнулася вона. – А з мертвого яка користь? Де мені взяти такі великі гроші? Я заробляю на життя пранням одягу і щоб назбирати п’ятсот мараведі мені півроку прати треба.

  - Ось і забереш через півроку те, що залишиться від твого чоловіка. Він почекає, йому тепер нема куди спішити, – реготнув альгвасил.  

  - Що ж мені тепер робити? Красти? Так тоді і я опинюся у цій страшній клітці. А що станеться з дітьми?

  Кінцем чорної хустки, яка сповзла з голови на плечі, жінка витирала сльози, що котилися по щокам. Вона вже не схлипувала, не трусилася у риданнях, але сльози не переставали литися з очей. Педро відчув жалість до неї. До того ж, двоє хлопчаків притулилися до материнської спідниці і налякано скиглили. Обидва похапцем поглядали на мертвого батька і зажмурювалися після кожного погляду. Їм було і страшно, і цікаво водночас.   

  - Не плач, жінко, – Педро пробився через натовп і доторкнувся до плеча вдови. – Я дам тобі п’ятсот мараведі. Поховай свого чоловіка по-християнськи.

  Від несподіванки вдова замовкла. Її карі очі, наче каштани, втоплені у сльозах, розгублено дивилися на несподіваного помічника. Педро пошукав у гаманці, що був приладнаний до вузького шкіряного паска. Швидко, як вправний торговець, він подумки перевів мараведі у срібні реали та золоті ескудо. Не вагаючись, поклав у руку жінки один ескудо і, один по одному, додав три реали. Вдова нервово стисла долоню. Вона нечасто бачила такі великі гроші. Шкода тільки, що доведеться віддавати.

  - Дякую, добрий сеньоре, – вона похапцем поцілувала руку Педро.

  Він здригнувся, бо прохолодні, набряклі від щоденного прання руки жінки нагадали йому про доторк медузи. Він ловив ті дивні морські створіння, схожі на шмарклі Нептуна, у далекому, майже забутому дитинстві.  Тоді вони жили у славному та старовинному місті Валенсії, у тамтешній Худерії. Валенсія належала до володінь арагонської корони. Місцеві євреї терпіли утиски. Тому батько, у пошуках кращої долі для родини, вирішив охреститися і перебратися до Кастилії, де їх ніхто не знав. Валенсійські євреї захоплено розповідали історії про те, як вільно та чудово живеться у багатому місті Толедо, яке здалеку здавалося обітованною землею. А тепер Педро на власному досвіді дізнався, що молочні ріки серед медових берегів течуть тільки там, де нас немає...      

  - Сеньоре, сеньоре... – слизькі розм’яклі щупальці медузи смикали його руку. Педро виринув зі спогадів. Звісно, то була не медуза, а жінчині пальці, розпухлі від щоденного прання у холодній воді річки Тахо. 

  - Що? – відгукнувся він.

  - Як вас звати?

  Педро здивувався:

  - Навіщо тобі моє їм’я?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше