Глава 2

Ось і ще один важливий день у моєму житті. Сьогодні перше вересня, а отже, урочиста лінійка. Я прокинулася раненько, на диво, мені ніхто не наснився. Я зробила легкий макіяж, накрутила великі локони, одягнула біле плаття з вишитим зеленим узором і такого ж кольору підбори. Мою голову прикрашав віночок із живих квітів.

– Вау, доню, ти просто чудово виглядаєш, – сказав татусь.

– Ніби дівчина-весна, – додала мамуся, адже вона обожнює цю пору року.

– Дякую, – сказала я і поцілувала своїх батьків. У мене завжди були хороші стосунки з ними, я єдина дитина в сім’ї, тому любов отримувала в повній мірі.

Вони підвезли мене на машині до школи, де майже всі зібралися.

Пролунав гімн, після якого наш директор заявив:

– Урочиста лінійка оголошується відкритою.

А далі, за стандартною схемою, дітки розказували різні віршики та співали пісеньки про школу, вчителів, нові предмети. Правду кажучи, я ніколи не любила цей захід, оскільки цілу годину, якщо не більше, ти мусиш стояти непорушно. Нудьга брала верх.

– Першими зайти в рідну школу надаємо можливість нашим випускникам, адже це їхній останній рік тут, - нарешті сказав Василь Петрович.

Швидким кроком ми ступали у наш клас, бо стояли попереду всіх учнів. Коли мої однокласники зайняли свої місця, раптом відчинилися двері. Наша класна керівничка Ірина Михайлівна зайшла у клас, проте не сама.

– Шановні, хвилинку уваги, — усміхнено сказала вона, — цей рік дуже напружений і важливий для вас. Старанно готуйтеся, щоб скласти успішно ЗНО. До речі, у мене для вас одна новина. Іванку, заходь.

– Усім привіт, мене звати Ваня, я ваш новий однокласник. Сподіваюся, ми здружимося.

Я підіймаю очі й відкриваю рота від шоку. Переді мною стояв той хлопець з хвостиком, що влучив у мене м'ячем учора. Чого-чого, а такого я справді не очікувала. Який "приємний" поворот долі.

– Ти?!

– Ти?! - почула я у відповідь.

– Ой, Янусю, ти знайома з Іванком? – радісно запитала Ірина Михайлівна.  –Чудово, проведеш йому екскурсію по нашій школі.

– Але ж у мене справи..

– Нічого, твої справи зачекають.

Сперечатися не було сенсу, адже керівничку не переконати.

– Ірино Михайлівно, а можна я проведу екскурсію? – запитала Сніжана. Дівчина дуже навіть мила, але така "липучка", що її компанія скоро всім набридає. А ще вона просто обожнює бути в центрі уваги, особливо хлопців, тому не дивно, що майже кожного тижня у неї новий залицяльник. Колись ми з нею навіть дружили, але надто вже Сніжана любить пліткувати, тому я вкотре переконалася, що моя Ксю найкраща.

– Ні, Сніжанко, це зробить Януся.

Учителька завжди називала наші імена у пестливих формах. Однокласниця лише злісно поглянула у мою сторону. Здається, Ваня припав їй до душі: високий накачаний брюнет з тату у вигляді годинника на руці. Проте він мене бісив. Ми обговорили кілька організаційних питань і завершили наші перемовини з класною керівничкою. Після того, як вона вийшла з кабінету, Діма заявив, що сьогодні вечірка в честь останнього навчального року, тому він усіх радо запрошує до свого дому.

– Яно, правда, ми підемо? –  благально подивилася на мене Ксю.

– Я так не хочу, але добре. Ніколи не можу встояти перед таким твоїм поглядом.

– Ну що, проведеш мені екскурсію? – звернувся Ваня.

– Ще чого! Сніжана це зробить із задоволенням.

– А я хочу, щоб ти. Тим паче, ми вчора не договорили.

– Мені нема про що з тобою розмовляти.

Я навіть не помітила, як хлопець витягнув мене у коридор.

– Пусти!

Ваня лише притулив мене до холодної стіни, загородивши вихід своїми руками.

– Ти що робиш? Відійди!

– Вибач, що я так вчинив учора. Це була випадковість. Взагалі-то я хотів би познайомитися ближче.

Новенький легко провів своєю тильною стороною долоні по моїй щоці. Я подивилася у його янтарні очі, була готова вбити його поглядом і на всю школу крикнути "придурок!", як раптом..

– Кхм-кхм, що тут відбувається?

Як думаєте, хто міг "застукати" цю парочку? Пишіть свої варіанти у коментарях, а також підписуйтеся і ставте зірочки. Завтра нова глава♥