Глава 10

Ми пішли в його кімнату. Я дуже хвилювалася, бо боялася, що мої почуття розкриються.
– Я засікаю 15 хвилин, – крикнула нам у слід Сніжана.
Мені було настільки ніяково, що складалося враження, ніби я проковтнула свій язик. Перших дві хвилини ми сиділи мовчки.
– Яно, – порушив тишу Джеймс, – той поцілунок…
– Це було помилкою, розумію, – сказала я, ледь стримуючи сльози.
– Ні, я цього справді хотів, але…
– Але ти мій учитель, – перебила я. – Не хочу бути для тебе проблемою, не хочу, щоб через мене ти розходився зі своєю дівчиною.
– Дівчиною? – здивувався хлопець. – Я вже рік, як ні з ним не зустрічаюся.
– Але тоді в магазині до тебе зателефонували, – пригадала я, – ти назвав когось сонечком.
– Це була моя сестричка, – усміхнувся Джеймс. – Вона молодша від на 11 років.
– Ааа, зрозуміло, – мовила я і відчула себе дурною. Чому не подумала про це?
Знову настала тиша. Я занурилася у свої думки, а хлопець лише спостерігав за мною. Він кілька разів намагався щось сказати, але зупинявся.
– Яночко, – нарешті Джеймс зібрався з силами, – Ти..
– Час вийшов! – пролунало за дверима, тому ми зразу вийшли.
Коли ми повернулися на кухню, то залишилося лише декілька людей.
– А де всі? – поцікавилася я.
– Нам набридло грати, тому всі розійшлися по своїм кімнатах, – відповіла Сніжана. – До речі, завтра в місцевому клубі дискотека. Ми йдемо. Відмова не приймається.
– Ех, добре, – погодилася я і віддалилася до себе.
Соні в кімнаті ще не було. Можливо, вона вирішила прогуляти перед сном.
Я оділа піжаму, яка складалася з топу і шортів, і лягла в ліжко. Думки заповнили мою голову. Це був тільки перший день, а вже стільки сталося. Ігор, який намагався мене поцілувати, і Джеймс, який це зробив. А ще це дивне відчуття унизу живота. Чи відчуває він те саме? Чи шкодує про це вчитель? Джеймс же хотів мені щось сказати, але його перебили. Я дуже рада, що у нього нема зараз ніяких стосунків. Може, все-таки є невеличкий шанс бути разом… Хоча ні, ніяких «разом», адже він – учитель.
Шум океану, що омиває білосніжний пісочок. Малиновий захід соня. На березі стоїть арка, прикрашена живими квітами, а біля неї стоїть він. Хлопець з кучерями чекає на мене. Я йду до нього в білому платті, шлейф якого розлітається від вітру. Хлопець повертається до мене. Його очі зустрічаються з моїми…
Знову цей сон. Чому він стільки часу переслідує мене? Але цього разу, я впевнена, що бачила обличчя хлопця, але зовсім не пам’ятаю його. Здається, доля вирішила пожартувати зі мною, але це аж ніяк не смішно. Кучеряшко, коли ж ти покажеш мені своє личенько?
Я застелила ліжко і спустилася на кухню, поки Соня мирно спала. Першим ділом набрала собі склянку води, адже «Попити зранку водички – хороша звичка» – каже моя мамуся. Напевно, саме завдяки цьому, вона так прекрасно виглядає у свої роки.
– Доброго ранку, – почула я ззаду знайомий голос і ледь не захлиснулася.
– Доброго ранку, Джеймсе, – усміхнулася. – Чому ти так рано прокинувся?
– Я завжди так встаю, – відповів хлопець. – Бачу, що недарма.
Я згадала, що стою в коротенькій піжамі.
– Пропустив би таку красу, – він прошепотів мені на вушко, а моє тіло миттю вкрилося «гусячою шкірою».
Хлопець ніжно поцілував мене в рум’яну щічку, а я лиш оглядалася по сторонах. Слава Богу, усі ще спали.