Розділ 40. Соломія

 -  Тримайся, Влад. Потерпи ще трішки. Швидка зараз приїде, - шепочу йому на вухо, а рукою стискаю рану. 

Оглядаюся на поранених головорізів, одного Влад схоже тки вирубив, а той якому прилетіло від мене каменем схоже у прострації, або в нього больовий шок, тільки б він не оклигав до приїзду лікарів. 

Хвилини здаються вічністю. Влад ледь блідий, але тримається. Така крововтрата... Тільки б усе обійшлося. Схоже мої молитви були почуті. В далині я побачила відблиск фар. Так! Це швидка! 

 -  Влад... Влад. Швидка приїхала. Тепер все буде добре, -  як же мені страшно, за нього. Якщо з Владом, щось станеться, то я собі не пробачу... 

Лікарі приїхали навіть скоріше, ніж я очікувала. А за ними і поліція. Поранення ж вогнепальне. Мені довелося про це сказати. 

 До мене вийшли троє лікарів. Вони одразу ж кинулися до Влада. 

 -  Будь ласка. В рятуйте його, - вже крізь сльози кажу я, - Він... Він втратив багато крові... 

 -  Все буде добре. Ми про нього подбаємо, - один з лікарів м'яко поклав руки на мої плечі попросивши забрати руку від рани Влада. 

Я прибрала свою тремтячу руку, яка була вся в крові. В силу своєї професії я звикла до неї, і ніколи в житті не боялася крові, але тут мене ніби перемкнуло. Дивлячись як яскраво - червона рідина розтікається по руці, я розумію, що відключаюся. В очах поволі темніє, і мене поглинає забуття. 

Приходжу до тями в лікарняній палаті. З руки стирчать трубки і голова страшенно болить. Намагаюся згадати про події, які сталися напередодні. Влад! Що з ним?! 

Хочу встати, та не можу. Моє тіло ніби свинцем налилося. На моє щастя, над ліжком є кнопка виклику персоналу, тому я не вагаючись на неї натисла. Через хвилину до мене зайшла медсестричка. 

 -  Нарешті, ви прокинулися, - дівчина люб'язно усміхнулася, вона підійшла до мене ближче перевірила показник на моніторі кардіографа, - Як ви почуваєтесь? 

 -  Добре, дякую, - швидко відповіла я, - Скажіть, мені треба знати. Хлопець. Влад Демидов. Що з ним? 

 - Це той, що вогнестрілом? - дівчина нахмурила брови, а я кивнула у відповідь. 

 -  Він у реанімації. Непритомний. Зробили все, що могли. Залишається тільки чекати, - зітхнула вона, - Він ваш наречений? 

 -  Друг... - уточнила я, - Скажіть, а можна подзвонити моїм рідним. Вони ж не знають де я. 

- Так, звісно. При вас не було телефону та документів і ми не знали кого повідомити. Тут до речі, дуже настирно поліція цікавилася. Слідчий хотів з вами поговорити. Та лікар заборонив. Ви були без свідомості, до того ж ще дуже слабка. Коли зміцнієте, тоді відповісте на їх питання. А зараз вам треба поберегти себе, - дівчина взяла в руки  планшет і ручку, - Зможете продиктувати номер, я подзвоню комусь з ваших рідних... 

Я продиктувала номер Марка і тата. Як так хочу їх обох  побачити. Медсестра пообіцяла одразу їх набрати. Після того, як вона пішла, я  майже одразу відключилася. Пережитий стрес дав про себе знати. 

 -  Солю... Кохана... - крізь сон я почула до болю знайомий голос. Марк... Він прийшов! 

 -  Марк. Ти прийшов, -  промовила я сиплим голосом і на моїх вустах з'явилася дурнувата, але така щаслива посмішка. 

 -  Пробач мені... Якщо зможеш... Я не мав права залишати тебе, одну, беззахисну -  Марк приклав мою долоню до щоки, а потім ніжно поцілував. 

  -  Не картай себе, - сказала я заплющивши очі від задоволення, що можу відчувати його шкіру, запах... 

 -  Соломіє, я повівся нерозсудливо. Ризикував твоїм  життям і  життям нашого маленького янгола, - Марк поклав іншу руку на мій живіт і став погладжувати його, -  Демидов геть з котушок злетів. Вимагав, щоб я з Нікою одружився. Погрожував... Коли я кинувся тебе шукати, ти наче в повітрі розчинилася. Скажи хто це зробив? 

 - Влад Демидов, - коли я промовила це ім'я, то Марка аж перекосило від злості. 

 -  Що!? Як він посмів?! - знавіснів Марк, - Взагалі розум втратив! Як побачу його, то прикінчу на місці. Гад. А ще казав, що не знає де ти. 

 -  Він це зробив, щоб врятувати мене. Нас переслідували люди його батька. В нього стріляли. Влад втратив багато крові. Невідомо, що буде. 

У Марка від здивування округлилися очі. 

 -  Що? - перепитав він. 

 -  Він тут реанімації, - схлипнула я. 

 -  Демидов взагалі берегів не бачить. Рідного сина, ледь на той світ не відправив, - Марк міцніше стиснув мою руку, - Соломіє, щастя моє. Я більше не відпущу тебе ні на крок від себе. Буду поруч двадцать чотири години на добу. Це я у всьому винен. І буду просити пробачення за це до кінця життя, - Марк став осипати поцілунками мої руки, його гарячі губи діяли краще за будь-які ліки, -  Я кохаю тебе... - Марк рвано видихнув мені в шию, - Як думаєш, мені дозволять залишитися з тобою на ніч? 

 -  Звичайно... Ні! - розсміялася я, - Тут визначені години відвідин. 

 -  Плювати на правила, - в очах Марка танцювали бісенята, він наблизився до моїх губ з поцілунком таким трепетиним і водночас пристрасним, як вміє тільки він.