Розділ 50. Соломія

Я силою штовхаю важкі двері і вибігаю на вулицю. В голові паморочиться, дихати важко. З очей починають текти неслухняною річкою сльози. Ловлю на собі цікаві погляди перехожих, але мені байдуже до всього і до всіх. Хочеться скоріш втекти кудись далеко - далеко, туди за обрій де сідає сонце, яке зараз хилиться до заходу. 

Я безсило тулюся до пожовклого клена в сквері, бо бігти кудись далі вже не має сил. 

 -  Солю! Солю! - голос Марка лунає майже поруч, а я не можу знайти в собі сили, щоб навіть голову до нього повернути. Чому не можна просто розчинитися в повітрі? 

Марк хапає мене за плечі та ривком притискає до себе. 

  -  Сонечко, прошу не тікай. Вислухай мене, - Марк цілує мою шию, а потім розвертає обличчям до себе, - Солю, найдорожча моя не плач, - він нахиляється щоб поцілувати мене та я відвертаю голову. 

 -  Марку, облиш мене. Не торкайся, - відмахуючись від хлопця шепочу я. Але Марк ніби не чує і попри мої протести намагається втримати мене силою. 

 -  Ніка меле казна-що. Вона хоче зруйнувати наші стосунки, завдати болю. Солю, вона просто не може змиритися з тим, що їй відмовили. Пробач за це. Благаю... 

Марк дивиться на мене поглядом повним надії. В його синіх очах зараз ціла буря. В тих синіх очах, в які я закохалася з першого погляду, потонула в їх безодні. І це вбило мене, моє серце, мою душу. Я розумію, що це кінець. Нам не судилося бути разом. 

 -  Марку, не тримай мене. Не треба. Ти добився чого хотів?- питаю з викликом дивлячись на нього, - Переспав з сірою, непримітною мишкою? Потішив своє себелюбство? 

 -  Солю, не говори дурниць, - грізно шипить Марк, - Ти майже моя дружина, через кілька місяців народиш дитину! Як ти можеш думати, що в мене з тобою лише інтрижка?! - Марк не тямив себе від люті. 

 -  Я ніколи не стану нею Марк, - я опускаю очі долу, - Візьми за дружину ту, яка буде тобі рівня... І забудь про мене... Клянусь, я вирву з свого серця кохання до тебе, а зараз, - я стягую обручку з пальця, - Я відпускаю тебе, Марк. Можеш бути від мене вільним... 

 -  Я нізащо не покину тебе, Соломіє. Ти належиш мені, - Марк стискає мою талію, - Ти не розлюбиш мене, так як і я не зможу цього зробити. 

 -  Зможу, Марк. Зможу, - тихим голосом промовила я відступаючи  крок назад, - Прощай. 

  -  Солю, я поверну тебе. Навіть, якщо ти не хочеш. Я поверну тебе силою, - Марк схопив мої руки й, боляче стиснув зап'ястки. 

 - Доню! - ми з Марком одночасно повернулися на голос мого батька. Він швидко наближався до нас. І коли встав впритул наблизився до нас із Марком, кинув злісний погляд на Марка, - Відпусти мою дочку! Негайно! - став вимагати батько. 

 -  Це не можливо. Ми кохаємо один одного, - впевнено заявляє Марк, - Я не відпущу матір своєї дитини. 

 - Послухай хлопче, - батько гнівно дивиться на Марка, - Ти і твоя подружка завдали болю Соломії. Ви принизили її. Я нікому й нізащо не дозволю так поводитися із нею. Ти й мізинця її не вартий, - Донечко, - звернувся до мене тато, - Не плач, моя дівчинко. Він того не вартує того. 

 Марк на мить ослабив хватку, і я скориставшись моментом кидаюся в татові обійми. Тулюся до його грудей і плачу. Так гірко мені не було ніколи. 

 - Сонечко, поїхали до додому, - тато погладжує моє волосся, - Все буде добре. Заспокойся. 

 -  Солю, ти не можеш просто так взяти і піти, - невгав Марк. 

 -  Можу, Марк, - я відірвала лице від батькових грудей, -  Не шукай більше зустрічі зі мною. Пішли тату, - я взяла батькову руку. 

 - Не проси неможливого, Соломіє. Я поверну тебе, -я зупинилася, наші погляди з Марком зустрілися. Він все ще такий рідний, такий коханий. Але ловлю себе на тім, що це тільки ілюзія. Прекрасний сон. Був, але розбився об реальність. Я нічого не сказала у відповідь. Мій погляд зробив це за мене... 

Як тільки ми приїхали додому, я одразу ж зачинилася у себе в кімнаті. Попри умовляння тата та Іри, що потрібно поїсти, попити заспокійливого чаю, який вони пропонували. Я не хотіла нічого. Я зняла з себе весільну сукню, та акуратно поклала на стілець. Коли я це зробила, мене знову почали душити сльози. Я впала на ліжко та не стримуючись заплакала.  

Невже мене так підло використали? Як ляльку для забавки? У все, що я вірила, берегла - виявилося брехнею. З самого початку. Я впивалася пальцями в подушку, від болю в серці хотілося вити. Краще вже померти ніж подібне терпіти. 

Не знаю скільки я отак ревіла. Час ніби зупинився. Від шаленого виснаження я незчулася як заснула. Прокинулася я коли вже було далеко за північ. Страшенно боліла голова  й хотілося пити. Похитуючись я пішла на кухню, набрала стакан води й за мить висушила його. Повернувшись до своєї кімнати я відчинила вікно, бо було жарко і важко дихати. Головний біль не проходив, став нестерпним, пульсуючим. Я відчинила шухляду в комоді, але нічого парацетамолу не знайшла. Його можна приймати вагітним, оскільки він найбезпечніший для плоду. Безсило опустивши руки, я повернулася до ліжка й скрутилася на ньому калачиком. Прохолодне повітря поступово наповнило кімнату стало легше дихати й біль почав відступати. І я забулася неспокійним сном. 

Прокинувшись вранці я не одразу помітила, що в моїй кімнаті хтось є. Не відкриваючи очей я сіла на ліжку й сперлася на подушку. 

 -  Доброго ранку, Солю, - я почула спокійний та бархатистий голос Гліба і здригнулася від несподіванки. 

 -  Ой! - скрикнула я прикриваючись ковдрою. Гліб же сидів на кріслі в іншому кутку кімнати в чорній сорочці та в чорних штанах, гладко поголений. Він уважно щось вивчав у ноутбуці. 

 -  Пробач. Налякав тебе? - Гліб підвів на мене погляд й ледь помітно посміхнувся. 

 -  Що ти тут робиш? - запитала я, лякаючись власного голосу. Я хрипіла, а не говорила. 

 -  Мама подзвонила, - Гліб закрив ноутбук і вдягнувши домашні капці, які стояли поруч підійшов й  сів на край ліжка, - Попросила, як ти прокинешся нагодувати тебе сніданком. Їх з батьком викликали на роботу. І вони не хотіли залишати тебе саму, - Гліб уважно вивчав моє лице ніби хотів там, щось побачити, але не виходило, - Мама приготувала сирники, є ще яблучні оладки. А хочеш я приготую тобі вівсянку на молоці з фруктами, як ти любиш?