***

Цього ранку Валерія раненько заїхала до улюбленої кав’ярні, купила дві кави та взяла цукор із собою. Вона не знала, яку каву любить людина, до котрої вона планувала завітати, тому вирішила перестрахуватись.Машина під’їхала до магазину.

У вікні стояла Вікторія, вона трохи настрожено споглядала за тим, як Лєра виходила з машини та заходила всередину. 

- Цього раз нічого крушити не будеш? - Віка посміхнулась та уважно поглянула на співрозмовницю.

- Оце вже ні, минулого було достатньо, - Лєра знизала плечами, - Взяла тобі каву, цукор поки не клала.

- О, дякую, я люблю без цукру! - Вікторія досі не розуміла, що відбувається, але розслабилась.

- Я приїхала вибачитись. Засиділась вдома, ще й війна на мене так впливає. Я не можу спокійно дивитись на все це, бідні люди, бідні діти…

- Розумію, війна жахлива, від неї не можна відволіктись, бо навіть у тилу ми живемо з наслідками. Живемо у страху за рідних та знайомих. Немає ніяких причин, чому б ерефії на нас нападати, крім жаги їхнього царя до владарювання над усіма землями колишнього Радянського Союзу. Але ж працювати треба. Розумієш? Хіба сльозами допоможемо ми нашим захисникам?

- Ні, я знаю…

- Знаю, Лєро, мій брат зараз на фронті. І коли я в перші дні війни, сказала йому, що буду постійно сумувати та молитися за нього, він жорстко мене обірвав та сказав одну річ. “Оце вже ні, не для цього я воюватиму. Не задля твоїх вічних сліз. Заради твоєї свободи, заради твого щастя, щоб ти могла кожен день насолоджуватись життям. Тож працюй, люби і не заважай військовим робити свою роботу!”

- Ого, так я ніколи не дивилася на це питання!

- Ато, блін завжди дивуюсь нашим хлопцям-захисникам. Як вони можуть і неньку-Україну захищати, і нам заспокійливі відео записувати, поки тут у мирних містах капець шо твориться.

Дівчата разом трохи розсміялися. Адже ж це правда, сама правда, хіба ні? У Валерії ніби почали виростати крила за плечима, невже можна було просто жити далі навіть в умовах війни?

- Знаєш, я думала, що нормальне життя, то якась зневага до військових, до людей в окупації. Зважаючи на те, в яких умовах вони перебувають, та з якими проблемами стикаються…

- О, Лєро, нема в тому логіки. Як твій страх, голод чи біль допоможе іншій людині? От правда ж, ніяк. Зате працюючи та сплачуючи податки, ти можеш і на ЗСУ щось скинути, і до гуманітарного центру купити речей дитячих чи харчів. Піклуватися про себе нормально, а в стані війни особливо важливо. Хіба ж не очевидно?

- Та мабуть ти права, пробач мені ще раз, - Валерія на хвилинку прикрила очі та змахнула сльозу, яку не вдалося втримати.

- Ну, більше так робити не треба, але знаєш, ти мені навіть безкоштовну рекламу зробила. Запис он уже на кілька місяців наперед, я не жартую. Люди звичайно питають, чому саме ти мені тут розгардіяш влаштовувала, але хто ж тебе знає. Замовляють і багато, я вже стільки грошей до фонду ЗСУ скинула, що сама радію безперестанку.

- Так, люди дивовижні, мені стільки гидкого та бридкого понаписували, зате нових підписників все більше та більше. Та я вже й не проти хейту, аби підписувались та перегляди робили. Тоді що робимо? Я тобі можу знову щось розбити чи зламати? Ото буде реклама!

- Ні-ні, дякую дуже! Поки достатньо, краще давай зробимо фотку разом, бажано без бійки, згода?

- Згода!

Лєра радісна їхала додому і думала про те, що соцмережі виявились дуже небезпечними та корисними водночас. Одна сторіз, один допис має шалену силу та може або стати початком грандіозного збору коштів, або навпаки зруйнувати чиєсь життя. Ще кілька тижнів після цієї ситуації навіть близькі знайомі доволі грубо кепкували із Валерії, але вона більше не ображалась. Хіба що театрально трохи аби оцінити жарт та не образити знайомих.

Вона думала про те, що можливо хтось так справляється з війною та викидає зі свого життя негатив. не найкращий варіант, як показав і її власний приклад, але що вже зробиш. Зате тепер у неї є нова чудова подруга Вікторія, і Лєра сподівалася, що той випадок навчив її розсудливості.

Війна триває досі, наша земля досі потерпає від ворога, досі летять ракети та снаряди. Та чи зарадять цьому сльози? Однозначно ні, тож варто діяти, виступати єдиним фронтом, кожен у своїй сфері. Навіть у військовий час Україна має бути злагодженим механізмом, який невпинно працюватиме на перемогу та на благо усього нашого народу, для майбутнього та впевненості у свободі та силі нащадків.

Наступного дня Лєра почала запис клієнтів на макіяжі, і одразу розклад став забитим на кілька тижнів. Особливо важливо було Валерії робити весільні образи, адже з ними вона бачила щасливі очі молодих людей. 

Ні, ворог не забере у нас жаги до життя. Не змусить нас скласти зброю, бо навіть серед уламків колишнього нормального життя ми готові будувати усе з самого початку. І знаєте що? Тепер точно буде набагато краще, тож разом до перемоги!