Я хочу, щоб хто небуть боявся втратити мене

25.04.2020

Я хочу, щоб хто небудь боявся втратити мене

Звісно, для кожного з нас в житті є найголовнішим: друзі, сім’я, їхнє здоров’я та власне. Але з часом ми розуміємо, що разом із сьогоденням існує така неминуча річ, як смерть. І коли люди починають це сприймати, то в них проявляється страх перед нею. Так, це дуже важко. Адже, коли  дорослішаєш, то в тебе починає виникати переживання того, що ти можеш раптово померти. Тому кожен  із нас боїться залишати своїх рідних та просто людей, яких любить. Але, з іншого боку, деякі особистості, ще в підлітковому віці хотіли закінчити це все і  радіють, що не наважились. Адже тоді вони б не досягли того, що мають зараз.  

Тому це послання саме для вас. Таких самих людей, як я. Тих, кому важко нести цей тягар по-одинці. Пам’ятайте! Перепони даються тільки тим людям, які точно зможуть їх подолати.  І навіть, якщо ти зараз зовсім самотній. Зрозумій! В житті так не буває. На твоєму шляху рано чи пізно обовя’зково з’являться люди, які будуть любити тебе справжнього. Тому при них ти будеш відчувати затишок, адже для того, щоб бути щасливим спершу потрібно побути нещасним…

Хлопець ще раз оглянув місце, де відбулися останні події,  і сказав мені швидко йти додому. Звісно, я зрозуміла, що тут щось не так і не стала запитувати чому він не йде зі мною і куди він прямує взагалі. Все через те, що в його очах можна було побачити одночасно агресію, подив і велике занепокоєння. Тому і ставити дурних запитань я не стала, адже була велика ймовірність того, що відповідь на них  так і не отримаю.  Але, попри це все,  мені дійсно було цікаво дізнатися, куди дівся брат і що це були за люди. Тому я вирішила про все довідатися самостійно.

Через цю ситуацію ми розійшлися. Я пішла напряму додому, а він розвернувся в сторону зупинки і полетів туди, як навіжений. Не знаю, що зі мною тоді було, лише пам’ятаю, що просто йшла по дорозі в своїх думках і не бачила нічого навколо себе. Можливо, тому і цих п’ятнадцять хвилин минули, як одна. Я моментально опинилася біля свого тимчасового дому. Зазвичай мені завжди дуже легко давалося побачити елементарні зміни в якихось речах чи людях, але не сьогодні. Зважаючи на свій тодішній стан – це було очікувано. Тому я без жодних сумнівів, підійшла до будинку і зайшла в середину. Нікого вдома не було.  Це мені здалося  дуже підозрілим, але записка від тітки, що лежала на столі в коридорі, розвіяла всі мої сумніви. Хоча, дарма вони зникли…

Я все ще стояла у вітальні і читала гарно виведені слова на папері. Там було сказано, що мої родичі поїхали в гості до кумів і повернуться аж через декілька днів. Все б то нічого, якби я не відчула з-заді себе чиюсь присутність. Це відбулося так швидко, що на якусь елементарну реакцію, типу крику або чогось іншого, просто не вистачило часу.  Якийсь чоловік схопив мене за горло чимось дуже схожим на мотузку і почав душити. Звісно, як будь-який сучасний підліток, я бачила такі сцени у фільмах, тому якось несвідомо одну руку засунула під мотузку, яка стискала мою шию, а другою, чисто механічно, схопила скарбничку, яка лежала біля дзеркала, і старалася вдарити нею кривдника. Проте, ці жалюгідні спроби не давали результату.  Будь хто інший вже давно би перестав опиратися, але я вирішила боротися до кінця, і не помилилася.

Здавалося, що все вже безнадійно. Ворог тільки почав насміхатися з моїх жалюгідних спроб звільнитися. Я чула це і набиралася нереальної злості, до такої степені, що готова була його прибити до підлоги, але не могла. Все ж таки він був сильнішим. Тому, я потихеньку відчувала, як сили покидають мене, а в очах поступово темніє. Здається, кривдник б добився того, що запланував, якби не одне але.

Коли я вже геть втратила сили, а мої руки опустилися донизу. З них випала міцно стиснута скарбничка, але відчуття чогось лишнього на шиї раптово зникло. В той момент, я почула тупий звук, але впала на підлогу швидше, ніж встигла подумати про те, щоб подивитися, що сталося. Моє тіло рухнуло на землю, спиною до кривдника. Тому мої очі взагалі нічого не бачили, але вуха чули звуки дуже схожі на бійку. Це тривало не довго, десь до кількох хвилин, і затихло так само не очікувано, як і почалося. Тоді до мене доторкнулися чиїсь руки. Вони були такими ніжними, але водночас дуже сильними. Я почула знайомий голос. Це був той самий «холодний» хлопець. Він повернув мене до себе і в його очах я побачила тривогу. У цей момент у голові вперше промайнула думка про те, що за мене хтось хвилюється:

• Як ти? З тобою все гаразд?

 Запитав хлопець, але я змогла лише кивнути.  Тоді він спробував поставити мене на ноги, проте, це було безуспішно. Вони ніяк не реагували і не хотіли стояти на землі. Здається, це була якась шокова реакція організму на останні події. Тоді він зрозумів, що я не зможу йти і просто взяв мене собі на руки. Моя реакція була миттєвою.  Тому я обхопила його шию руками дуже міцно і не хотіла відпускати.  Це було таке дивне відчуття, ніби під час того, як він мене ніс, я стала невидимкою. Зразу з’явилася думка, що  жодна душа не  зможе скривдити мене. Тоді я зрозуміла, що означає вираз: « Бути за хлопцем, як за кам’яною стіною».  Він виніс мене з будинку і пішов до машини, яка стояла біля воріт. В його руках було настільки добре, що я захотіла затримати цю мить. Проте, мої бажання ніколи не співпадають з реальністю.

Хлопець посадив мене в машину і пристебнув.  Після цього, ми рушили. Я декілька хвилин не наважувалася запитати хоча б щось у нього, але потім себе пересилила:

• То куди ми їдемо?

Промовила  я,  подивившись на хлопця, який  взагалі не реагував. Настала однохвилинна тиша:

• В більш-менш безпечне місце.