Холодний подих

Все буде так, як судилося

22.01.2020

Все буде так, як судилося

Людьми керує страх…

Кожен з нас чогось боїться або лякається. І у всьому світі не знайдеться нікого, хто б не мав страхів взагалі. Тому, навіть, якщо людина впевнена, що нічого не боїться, то це означає, що вона просто не знайшла ще свій страх. Є й такі, що бояться робити певні вчинки, іншим словом – боягузять. Якби образливо не звучало, але це факт.

Як каже відомий український письменник Іван Багряний: «Сміливі завжди мають щастя». Тому люди, які не достатньо впевнені в собі, для того щоб наважитися на рішучі вчинки, зазвичай нещасні і нічого не досягають у своєму житті. Річ йде про те, що вони настільки сильно бояться себе проявити, що свідомо втрачають шанс на перемогу і просто не можуть зрушити з поставленої собі точки. Такими темпами, з часом, ця своєрідна звичка стає автоматичною, тому людині ще важче переступити через себе і просто ризикнути. В таких ситуаціях головне пам’ятати, що ти не один такий і що це нормально.  Адже рано чи пізно, знайдуться люди, які зможуть розділити з тобою всі твої страхи та переживання…

Ми прийшли на автостанцію з якої мав відправлятися наш автобус. Там було дуже багато людей. Всі вони кудись спішили, тому ми змогли швидко злитися з масою.  Так, як до від’їзду було ще трохи часу,  хлопець пішов узяти нам щось поїсти та попити, бо дорога була далекою. В цей момент, я дуже сильно переживала, адже він пішов і зник. Його не було досить тривалий час. Проте, коли автобус вже повинен був відправлятися, він просто залетів всередину.

-Де ти так довго був? Я вже почала переживати.

-Та, я вирішив, ще зняти деякі гроші, але біля банкомату була черга.

Моєму здивуванню не було меж. Адже це перший раз коли він відповів мені одразу і не холодними фразами, від яких душу морозить. Я навіть подумала тоді: «У ньому щось змінилося.  Напевно він мені нарешті почав довіряти». Але знову останнє слово було за мною:

-Зрозуміло.

І тут у мене після сприйняття того факту, що ми стали ближче один до одного на долю секунди, визирнула легка посмішка на обличчі. Але більшу половину дороги ми сиділи мовчки. Лише перед тим, як мали приїхати в місце призначання хлопець промовив:

-На наступній зупинці ми виходимо. Нас там повинні зустріти мої друзі. Вони дадуть нам прихисток і своєрідне прикриття.

Його голос був впевненим, тому я подумала, що він вже всі наші дії розпланував. Це викликало довіру, але було те, що мене дуже сильно хвилювало:

-Це звісно добре, але мої питання залишаються не розкритими. Коли ти мені хоч щось поясниш?

-Давай спочатку доберемося до житла, а потім я тобі все в спокійній обстановці розповім. Добре?

-Так. Це було б дуже добре.

Відчуття того, що я нарешті буду знати, що за чудеса творяться на даний момент, розкрило у мені легке піднесення та радість. За час нашої розмови, автобус приїхав до зупинки і ми вийшли з нього. Там на нас чекали хлопець з дівчиною. Вони мені здалися дуже приємними. Хлопець підступив ближче до нас і промовив:

-Арсен! Скільки літ, скільки зим? Останній раз ми з тобою зустрічалися на з’їзді два роки  тому?

-Ну, напевно так.

-Та це не важливо. Головне, що ти нарешті завітав до нас у гості.

На цьому моменті хлопці пожали руку одне одному. І один з них перевів погляд на мене:

-А це хто така? Твоя подружка?

З зацікавленістю запитав хлопець. На, що Арсен відповів, як завжди, холодно:

-Довго пояснювати. Усе розповім по дорозі.

-Гаразд, але варто нам спочатку познайомитися. Мене звати Сергій, цю дівчину, яка чомусь мовчить, звати Настя. А тебе як величати?

Запитав він мене у жартівливій формі. Та від цього я не розгубилася і промовила:

-Мене звати Катя.  Дуже приємно з вами познайомитися.

-Взаємно.

Відповіла дівчина і додала:

-Давайте підемо до тимчасового житла , адже ви напевно втомлені з дороги.

Так ми і пішли по гірських стежках, до однієї садиби. Коли ми зайшли всередину, то інтер’єр вражав, все виглядало так велично і зі смаком.  Тут Сергій промовив:

-Це готель-садиба моїх батьків, можете почуватися, як у себе вдома. Зараз я вас проведу до ваших кімнат.

Після його слів, ми почали підніматися разом з ним на другий поверх, але я помітила, що Настя не йде з нами. Мені стало дивно з того, що її немає, тому логічним було розвернутися і пошукати. Проте, я наздогнала  дівчину вже при виході з території садиби:

-Настя! Куди ти йдеш?

-Додому.  Він по сусідству, прямо за лісосмугою.

-Ну це зрозуміло, але чому ти не зайшла з нами всередину?

-Ну, якщо коротко, то у моєї сім’ї з сім’єю Сергія не найкращі стосунки. Тому мені заборонено заходити в їхній готель.

Ці слова мене дуже зачіпили. Я завжди була людиною, яка злиться тоді, коли бачить щось, що на мою думку є неправильним і байдуже чи це стосується моєї особи чи когось іншого.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше