Менше говори, більше усміхайся

17.07.2020

Менше говори, більше усміхайся

Ніколи не осуджуйте нікого за його розум, зовнішність чи походження. Напевно, з таких фраз зазвичай починаються книги про самовдосконалення. І це правильно, бо всі ми люди,  які на початку свого існування були названі «людина розумна». Кожен з нас має свої  власні шрами. Немає людини без проблем. Потрібно поважати кожного, не братися судити когось тільки за його аналітичний склад розуму або зовнішність. Роблячи це ніхто з нас навіть не здогадується, що та чи інша людина пережила на своєму життєвому шляху, який камінь їй кидали в спину і чи був він тільки один, скільки разів вона хотіла просто заснути в своєму ліжку і більше ніколи не прокидатися, лише через те, що не в силах була нести весь тягар життя. Тому в сучасному толерантному суспільстві не важко буде просто підтримувати одне одного, допомагати, давати розраду, адже смартфони та інтернет  не замінять того внутрішнього тепла, яке може дати людина людині…

Після того, як ми впевнилися, що лиходії не зможуть вилізти з того бункера, через прохід, який був заблокований, я нарешті відчула що можу відпочити. Спочатку біль був дуже нестерпним, менструація напроти нього могла бути нічим.  Коли я бігла, то могла цим приглушити поболювання та коли загроза вже була далеко мій організм не витримав і ноги, здавалося б, відмовили. Тоді я впала на коліна. Арсен миттєво  зрозумів , що щось не так.

-Що з тобою ? Де болить ? – промовив він з дуже схвильованим тоном та зразу змінився на обличчі.

-Та не роби ти таке лице. Мене просто трохи заділо.

Цими словами я старалася хоч якось його впевнити, що це не серйозно, але самій мені здавалося зовсім протилежне.

-І ти мовчала весь цей час? Де заділо ? Швидко показуй!

Звісно, що після його збентежених слів я немала іншого вибору, як просто повільно  розв'язати  куртку. Після цієї дії ми разом побачили гіганську пляму крові на всю футболку. Коли Арсен це побачив, то його очі ще більше розширилися, а голос став агресивнішим.  

-Ти при своєму розумі ?!

-Боюсь що вже ні , бо не чую болю.

Такі мої слова були цілковитою правдою, адже мене ще ні разу в житті не підстрілювали і відчуття були неоднозначними.

-В тебе напевно шок. Зараз має прибути Сергій з Настею і вони відвезуть тебе до лікаря. Треба тільки до того часу протриматися.

По виразу обличчя «холодного» хлопця було помітно,  що він дуже переймається, бо я була на його відповідальності. Та мені не було страшно. Я ніколи не боялася смерті . Ба більше, готова була прийняти її , коли прийде мій час , бо сенсу чіпатися за щось не бачила. Тим більше біля мене були поруч тільки батьки . Та й з ними були що не день, то спори.  Думаю , я б зразу відчула, коли б моє життя доходило до свого логічного завершення. Та в той раз цього не сталося. Мені зразу здалося, що рана не серйозна. Хіба що втрата крові давала таке знесилення.  Цю тривожну тишу перервав голос Арсена :

- Не можна більше чекати. Треба йти їм на зустріч .

Після цих слів , він просто взяв мене на руки, так як у перший день нашого знайомства і почав дуже швидко нести. І хоча я помітила, що він дуже блідий, проте поранення від пуль не бачила. Та з рештою він мене ніс  не довго. На обрії з'являлася машина, з вікна якої , стурбовано виглядала Настя. Вони зупинилися і побачили мене. Всі переймалися, а я лиш відчувала спокій. Адже ці люди турбуються про мене, готові прийняти такою як є, не призирають та не ображають . Тоді мені дещо стало цікаво:

- А як ви нас так швидко знайшли ?

-Та в нас був план того бункера . Але ви вилізли трохи дальше ніж планувалося. Тому вас довелося  пошукати .

Ці слова я чула дуже мутно, навіть не розібрала хто їх сказав та й картинка зрештою розпливалася. Мені здалося, що я кліпнула, а насправді втратила свідомість.  

Відкрила очі вже вдома у Насті. В кімнаті нікого не було.  Я спробувала піднятися , та те місце куди влучила пуля дуже боліло . Подумала чи немає в мене часом шва на тому місці і вирішила залишитися лежати , адже читала , що коли він є  то деякий час не можна вставати.  Так і лежала з закритими очима , поки не почула , що в кімнату хтось зайшов . Це було дуже тихо і я навіть злякалася , що це якийсь ворог до мене пробрався.  Я привідкрила очі і побачила, як хтось обернувшись спиною дуже тихо закриває двері.  Мені було ще іншим оком видно вазу з квітами, яка стояла на підвіконні  біля ліжка , тому я готувалася вхопити її . Тільки но постать підійшла до мене дуже близько , я різко  відкрила очі і, вхопивши вазу,  замахнулася на зловмисника. Та мою руку швидко зловили:

-Серйозно ? 

Це був давно вже знайомий голос  «холодного» хлопця.  Він усміхнувся і дуже повільно  забрав з моєї руки вазу:

-Добре , що тобі вже краще.

Після цих його слів я оговталася і зрозуміла, що вхопила після тієї ситуації дуже великий страх:

-Ой, ти вибач , просто я з того всього вже навіть на будь-який шорох так реагую.

-Не думаю , що це погано , але тобі тепер точно немає чого боятися. Я поговорив з Настею та Сергієм і ми вирішили , що я переїду сюди, щоб також за тобою спостерігати.

-Це не обов'язково. Їхньою основною ціллю і так була не я , а ви .