І що з того?

15.09.2020

І що з того?

Наступного дня я прокинулася від надокучливого стуку в двері. На годиннику була тільки-но п’ята ранку, тому людину, яка так відчайдушно билася в двері моєї кімнати, я готова була просто осипати прокльонами. Коли я нарешті зрозуміла, що це щось важливе, то встала і попрямувала на цей пронизливий звук, адже очі ще злипалися.

-Чого від мене так рано треба? –сказала я, зівнувши і протерши очі, щоб краще бачити хто прийшов.

-Я так бачу в тебе сон, як в ведмедя. Нічого ми це виправимо.  –промовила до мене Настя, яка стояла в гірській екіпіровці і додала –Ти що завжди на ніч засуваєш двері на ключ?

-Звісно, що так. Тут живе багато людей, тому краще перестрахуватися. Ти що в гори йдеш?

-Ми вже і так в горах, сновида. Але зараз ми йдемо ще вище. Так що маєш п’ять хвилин на збори, бо не побачиш наставника. –Промовила Настя і пішла геть, залишивши мене, ще добрих декілька секунд обдумувати те, що вона сказала. Коли до мене зрештою дійшло, то я миттю побігла одягатися, адже дуже вже мені було цікаво, як той таємничий наставник виглядає. Напевно в п’ять хвилин я таки вклалася, адже коли вийшла на двір, то побачила Сергія з Настею та Арсена який дивився на годинник.

-Не поганий результат. Значить там не пропадеш. –сказав Арсен і пішов вперед. Його наздогнав і штуркнув  Сергій, який обернувся і крикнув до нас:

-Дивіться не відстаньте, бо в горах вас ніхто шукати не буде.

Настя подивилася на нього, закотила очі і сказала до мене:

-Не слухай його. Просто він сьогодні має гарний настрій.

-Але як так рано можна бути вже таким бадьорим? –запитала у неї я, бо чесно кажучи  раніше сьомої ніколи не вставала.

-Це він зараз такий, а в перші рази взагалі з палатки вилізати відмовлявся. Наставник його за вухо витягував. –сказала Настя, коли ми вже рушили їх наздоганяти і додала –Ти не бійся, я дорогу краще за них обох знаю, тому однозначно не заблукаємо.

-Ооо, тоді можна за ними так не бігти, а то їхні велетенські ноги роблять три кроки там, де ми один. –сказала я з докором, адже вони реально дуже швидко йшли і ми просто за ними не встигали.  Настя з таких моїх слів лише засміялася.

-Дорога буде довгою, тому ми так рано йдемо. Там ми побудемо з тобою пару днів і залишимо, щоб не заважати.

Я ствердно кивнула  на слова Насті, адже розуміла наскільки це важливо для мене і для них. Мені хотілося навчитися хоча б чомусь, щоб вміти  себе захистити і не бути слабким місцем для когось. Коли ми вже поступово, по гірських стежках,  почали підійматися вгору, сили вирішили мене покинути.

-О, Боже! Ну чому він живе так високо?! Я ж не дійду, тут і поляжу. Ось прямо на цій каменюці.

-Цей камінь тут спеціально стоїть. Він позначає те, що ми пройшли вже половину шляху.

-Лише половину? Тепер я не впевнена, що дійду. –сказала я сідаючи на величезний камінь на якому було вирізьблено дивовижне зображення у вигляді візерунку вишиванки.

-Що це за символ? Це якийсь шифр, як в детективах? –зацікавлено запитала я у Насті.

-Тут у формі візерунку закодована фраза, яку наставник часто говорить. А саме: «Сила не є ознакою сміливості».

-Вав. Звучить дуже символічно .

-І не кажи. За час свого перебування там ти будеш чути її по 50 разів на день. Це тобі добряче надоїсть. А те, чому він так високо живе, сама побачиш.

Поки ми з Настею зупинилися і говорили, хлопці вже добряче відійшли. Та потім Арсен теж  ні з того, ні з сього, просто повалився на землю, ніби теж втомився. Настя це помітила і штуркнула мене:

-Дивись, що робить. –з усмішкою промовила вона.

-Ну і що? Він просто теж втомився. –для мене в цьому нічого дивного не було, та Настя здавалося б бачила, цей момент, як якесь чудо.

-Та він ніколи по дорозі не відпочивав. Навіть коли ми з Сергієм не могли вже йти і просили про перепочинок, він просто йшов далі, покинувши нас. А тут як ти тільки-но вирішила відпочити, він і собі захотів на природу подивитися. Я тобі кажу він точно щось до тебе має. Я це відчуваю.

Я подивилася у бік Арсена і наші погляди зустрілися, та мої очі моментально  опустилися вниз:

-Ну і що з того? –промовила я байдужим голосом, зав’язуючи собі шнурівки на кедах.

-Не зрозуміла. Як це «що з того»? Він що не подобається тобі? –сказала буквально за секунду, обурена Настя.

-Навіть якби й подобався, я б все одно нічого не хотіла. Забагато було вже тих, хто користувався моєю прихильністю до них. Я просто втомилася від всіх. Хочу бути сама, там, де про мене мало хто знає.

-Не розумію я тебе…-промовила Настя.

-Тобі й цього не треба. Мене ніхто не розуміє. –сказала я і поспішила наздогнати хлопців, які знову почали свій швидкий рух.

Ще хвилин тридцять ми просто йшли четверо одне біля одного. Сергій розповідав про те, як все на базі змінилося з того часу, як вони там були востаннє. І ось його монолог перервав будинок, який виднівся посеред вершечків гір. За ним з’являвся ще один і ще декілька. Всі вони були дерев’яними, але на вигляд зовсім новими. Я була в захопленні. Та мій подив розвіяла Настя: