Проте, це був лише початок

07.10.2020

Проте, це був лише початок

Наступний ранок не міг нічим потішити. Заснула  я пізно, а прокинулася разом із гучним свистком наставника. Це означало, що потрібно було швидко одягнутися і вийти до нього.

-Так, насамперед, доброго вам ранку! –бадьоро промовив наставник.

-Доброго ранку! –відповіли ми фактично в унісон, неначе в школі.

-Спочатку ми підемо снідати, а потім будемо підтягувати вашу витривалість. –сказав він  і швидким кроком попрямував  до столової.

Так ми і вирушили на сніданок. Проте, у мене чомусь взагалі не було апетиту. Напевно, тоді я занадто сильно переймалася над тим, що відстаю від Вадима і Божени. І мої переживання не були даремними. Спочатку ми бігали крос, потім підтягувалися та присідали. Робили всі прави для того щоб тіло було зміцненим і гнучким. Проте, для мене це було страшними муками. В голові паморочилося, а в очах - темніло, також  було важко дихати. І коли я дивилася на Божену чи Вадима, то відчуття сорому загострювалося, адже їм все давалося так легко і не вимушено неначе вони народилися для цього.

Потім наставник відправив нас на смугу перешкод. Стартували ми всі однаково, та  на першому ж випробувані я відстала від інших. Ми мали перелізти через велетенську стіну на якій я зависла, адже страшено боялася висоти і просто не могла наважитися зістрибнути з неї. Потім потрібно було пройтися по мотузці, де я була за крок від того, щоб не торкнутися ногами багнюки. Останнім випробуванням було перелетіти на канаті через глибоку яму і пробігти орієнтовно сто метрів , що мені вдалося зробити, проте  прибула  я останньою.

-Ти дійсно занадто повільна. –промовила до мене Божена, коли я просто впала на фінішній прямій через втому.

-Божено, не треба на неї тиснути. –сказав Вадим і подав мені руку.

Коли я врешті-решт підвелася наставник покликав нас на обід. Проте, я не хотіла їсти. Якщо бути точнішою, то взагалі нічого не хотіла. Мені просто потрібен був час, щоб відійти від бігу, тому до їдальні з усіма я не пішла. Минуло десь три хвилини, коли я вирішила, що все ж таки хочу попити води, тому і рушила по неї, та краще б я цього не робила.

За столом сиділи лише Божена і Вадим. Вони жваво розмовляли і я не одразу зрозуміла, що мова йде саме про мене.

-Навіть не розумію чому батько взагалі взяв її. –розлючено промовила Божена. –Їй нічого не вдається, вона повільна і ще й до того ж знаходиться тут безкоштовно. Якби хоч гроші платила, то вже б можна було потерпіти.

-Та заспокойся ти. Не бачиш, що вона слабохарактерна. На довго вона точно тут не залишиться. –з усмішкою відповів їй Вадим.

-Та невже? Тоді якого милого ти так няньчишся з нею? Точно не з доброти душевної.

-Хіба не цікавіше грати в доброго і поганого поліцейських? Ти ж є поганим, а я – «добрим», до відповідного часу звісно. Повір, так набагато цікавіше.

-Бовдур. Я хоч не приховую свою відразу  до неї.

-Це ж просто гра, яка допоможе нам швидше вигнати її звідси. А ти взагалі бачила те як вона ходить? Як якась дитина, що не вміє вставати на повну стопу. –засміявся він.

-Хах, це ти гарно порівняв. Її хода – це щось. Ніколи такого не бачила. –з усмішкою промовила Божена. -Дуже дивне й саме її виникнення тут. Вона без речей і хоч якихось грошей. Тут точно щось не те. Потрібно швидше зробити так, щоб вона зникла звідси, а то приведе до батька ще якісь проблеми.

Що відповів Божені на це Вадим я вже не чула, адже поспіхом виходила з їдальні. Ці слова мене зачепили за живе, але в тому сенсі, що вони були правдивими. Я була біженкою в тому місці і навіть не могла запам’ятати декілька рухів чи пробігти стометрівку. Про те, що я була слабохарактерною я б не стала сперечатися навіть, якби мені сказали це в очі. У мене була низька самооцінка, через що було важко спілкуватися з людьми і ще багато чого. Я завжди себе занадто сильно заганяла в глухий кут, робила з найменшої дрібниці проблему, вважала себе невдахою, яка нічого не вміє, адже навіть навчання закінчила на одні трійки. Кожного дня життя давало мені сильного копняка і я падала самостійно добиваючи себе ще гірше. Це спричиняло істерику і сильні головні болі, через кожну дурнувату проблему у моєму нікчемному житті. 

Через усе почуте згусток в горлі не давав ковтнути правду, а на очах знову почали майоріти сльози. Тоді я сказала собі: «Ні! Я не буду плакати! Не зараз! Не тут! Ввечері прийду до кімнати і затоплю її жалістю до самої себе, замість того, щоб просто докласти більше зусиль до того, що зараз роблю». Такою вже я була. Завжди кидала свої мрії і плани, як тільки ставало важко. «Дійсно слабохарактерна» -подумала я в той момент і просто сіла на лавку  біля смуги перешкод.  Проте, до мене наблизилася людина, яка, як я пізніше здогадалася, йшла за мною від самої їдальні.

-Ось, випий. –промовив наставник  даючи  мені скляну пляшку з чимось за кольором  подібним на чай.

-Дякую. –сказала я, адже вже дуже хотіла пити.

Рідина була дуже гіркою, тому я, зробивши лише  один ковток, відсахнулася від пляшки.

-Фу! Що це? На смак, як цвіль.

-Це напій мого власного виробництва, в ньому є всі необхідні трави для того, щоб поновити сили. В горах дуже багато цілющих трав. Але схоже доведеться  попрацювати над його смаком. Можливо додати цукор?