Глава 10

Наступного дня Аліна не пішла на пари. Проспала до обіду, а коли нарешті прокинулася стало пізно куди-небудь їхати. Сусідки не було вдома, тому дівчина використала цю нагоду, щоб поговорити з модельною агенцією стосовно її портретів на рекламних банерах. Розмова виявилась напруженою. Довелося перейти на підвищений тон, проте так вона отримала обіцянку, що менеджери проведуть ретельну роботу з усіма брендами, яким коли-небудь продавали її знімки.

— Тобою часто цікавляться. Не думаєш повернутись? — запитали наостанок.

— Хто цікавиться?

— Замовники. Є пропозиції з Європи. Лише один дзвінок, і ми вишлемо тобі новий контракт.

— Я не повернусь. Бувайте.

Задоволена маленькою перемогою, Аліна зробила чай та, вмостившись на ліжку, узялась відповідати на всі непрочитані повідомлення від одногрупників. Виявляється, вчорашня компанія неабияк переймалась, чи не перепало їй від Небесного. Вирішила відправити усім однакову відповідь: “Трохи психував, але все нормально”. Не стане ж вона розповідати, що вночі той запропонував переїзд.

Аліна згадала ту мить: Вадим постійно відводив погляд, ніби боявся подивитися їй в очі. Що це? Почуття провини, бо спав з іншою? Сором? Хвилювання? У будь-якому разі вона була рада, що змогла уникнути відповіді. Відмовити просто язик не повертався. Це було б зрадою її власним почуттям. Але й погодитися дівчина теж не могла — боялася, що згодом усе зруйнує. Жоден хлопець не зможе бути з нею, коли дізнається правду. Як мінімум, йому набридне розгрібати все те лайно, що залишилося в Аліни за плечима.

Та й про які почуття взагалі мова? Вадим став першим, хто проявив справжню турботу про неї. Що як той внутрішній трепіт, який з'являється поряд з Небесним, — це лише результат вдячності? Чи варто прив’язуватись до людини, якщо все життя прагнеш свободи? Щоб розібратися, потрібен час… А чекати Аліна вміла.

Наступні кілька днів пройшли у відносному спокої. Кіценко не зустрічала куратора а ні в гуртожитку, а ні в університеті. Навіть семінари з правознавства замість нього провів інший викладач. У групі шуткували, що Вадим Адамович захворів, коли під дощем біг рятувати Аліну від неіснуючої небезпеки. Часом вона хотіла написати Небесному, аби дізнатися про стан його здоров’я, однак щоразу зупинялась. Згадувала про наявність Мілани. Навіть якщо він дійсно занедужав, то матиме доглядальницю. Ще одна не потрібна.

Аліна сиділа на задньому ряду глядацької зали. У виставі участі не брала, але їй подобалося спостерігати за перепалками друзів на сцені. Всі ті конфлікти через неправильні рухи під час танцю чи забутий рядок пісні нагадували, що у світі залишилося місце для абсолютно безглуздих проблем.

— Ось де ти, — у сусіднє крісло впала Тоня. — Давно не бачились!

— Привіт.

— Я дещо принесла для тебе, — дівчина дістала з наплічника флешку у формі сердечка. — Тут навчальні проєкти, презентації, лабораторні та ІНДЗ з непрофільних предметів, які ти вивчатимеш. 

— Ого… Дякую!

— Свого часу я обміняла її на новенькі чоботи. Мама досі думає, що їх вкрали у роздягальні.

Аліна усміхнулась.

— З якої нагоди такий подарунок?

— Просто приємно усвідомлювати, що я спростила комусь життя. А серед усіх першокурсників, ти мені подобаєшся найбільше. Треба було раніше віддати, але… — Тоня нагнулась ближче. —  Я по вуха закохалась у нового хлопця, і стала капець якою забудькуватою. Постійно думаю лише про нього…

— Вітаю!

— Колись я вас познайомлю. Ти, до речі, перша, кому я про нього розповіла. 

— Це секрет?

— Поки що… Хочу якомога довше протримати його поодаль від сімейної інспекції. Вони ж відразу почнуть виносити йому мозок, перевіряючи на міцність, — приставила два пальці до рота, вдаючи, що її нудить.  — Особливо Вадим. Як увімкне режим старшого брата, аж хочеться стукнути його чимось важким.

Аліна доклала зусиль, щоб її міміка не видала зацікавленість. Дякувати Богу, відігравати потрібні емоції вона вміла професійно.

— До речі, куди він подівся?

— Мій брат?

— Угу. 

— Не знаю… Я не помічала, що він прогулює роботу. А давно?

— Кілька днів. 

— Ось, що буває, коли я не прошу його підвозити мене до універу. Вічно скаржиться, що працює безкоштовним шофером, але без мене забуває прийти на пари, які сам же й викладає, — Тоня дістала телефон. — Зараз дізнаємось, у чому справа.

Аліна перевела погляд на одногрупників, які знову посварилися через висоту мікрофонів. Сподівалась, що так її удавана байдужість виглядатиме ще більш правдоподібно. 

— Ало, — промовила Тоня. — А де тебе чорти носять? Взагалі-то ти маєш бути присутнім на репетиції. Всі групи з кураторами, а твоя як сироти. Ні, переді мною не виправдовуйся… Ти скажи це їм. Передаю Аліні.

Кіценко ледь з крісла не впала. Вперше у житті заплуталась у власних кінцівках, чим неабияк розвеселила Тоню. Довелося терміново брати себе в руки. Розправила плечі, здійняла підборіддя, і от маска стерво знову на місці.

— Аліні? Вона з тобою? — почувся голос Небесного. 

Кіценко зітхнула.

— Так, я тут. 

Секундна пауза.

— Скучила?

— Ні.

— Давай повечеряємо разом? Я заберу тебе після репетиції.

Кіценко стиснула пальці в кулак. Що він собі надумав? Нахаба!

— Давай.

— Добре. Під’їду хвилин через сорок. 

— Окей.

Аліна віддала телефон Тоні. 

— Я навіть не намагатимусь зрозуміти вас, — похитала головою та.

— Правильне рішення. 

— Тоді гарного вечора. А я побігла.

— Давай.

Виконавши свою місію купідона, Тоня пішла наводити лад серед студентів. Аліна була готова розцілувати її за безпосередність. Жодних незручних питань, жодних косих поглядів. З нею було дуже легко. Чого не скажеш про її брата…

По закінченню репетиції, Аліна разом із друзями рушила до парадного виходу. З кожним кроком у ній наростало хвилювання. Навіщо вона взагалі погодилась на ту вечерю? Хотілося поповнити запас адреналіну, який виникає поряд з Небесним? Краще б пішла на Американські гірки. Ефект майже однаковий.