Глава 7

Вранці від суперечок із матір'ю, мене врятувала невідома жінка, яка прийшла до нас додому зі своєю маленькою дочкою. З одного боку, лякало те, що доведеться няньчити чужу дитину, а з іншого, краще вже так, ніж знову бути зацькованою. Я запросила жінку до своєї кімнати, і вона почала показувати мені все, що принесла в комплект до дівчинки.

- Луїза дуже слухняна дівчинка, але якщо вередуватиме, можна пригостити її улюбленим печивом. Але це лише у крайньому випадку! Інакше вона не заспокоїться, доки все не з'їсть. Так, моя крихітка? - підморгнула жінка дитині, яка сором'язливо посміхалася, не виймаючи пальця з рота.

- Я зрозуміла. Стривайте, я не бачу підгузків, - думка про те, що мені доведеться проводити з цією дитиною гігієнічні процедури, кидала в паніку.

- Я ніколи не одягала на Лулу підгузки. Вони лише завдають шкоди. Тим більше, що зараз вона проситься сама до туалету, не переживайте, - о, ні. Мадам зі старовірів. Буде нелегко. – До речі, як вас звати? Ми, здається, так і не познайомилися.

- Наталі.

- А я Бріджіт. Я прийду за онукою десь за годину, сподіваюся, встигну впоратися зі справами, - метушливо сказала Бріджіт.

- Онукою? Я думала, що це ваша дочка.

- Який делікатний комплімент, Наталі! - розсміялася жінка, не повіривши в мою наївність. – Дякую. Ні, я бабуся цієї принцеси. Її мати... Вона займається кар'єрою, - ніяково запнулася вона, і перевела погляд на онучку. - Лулу, поводься добре. Бабуся скоро повернеться.

Бріджіт пішла, і ми з Луїзою зібралися йти гуляти. Дивно, що вона навіть не заплакала, коли бабуся залишила її наодинці з незнайомкою. Я поводилася з дівчинкою дуже обережно, ніби це не дитина, а замінована іграшка. Господи! Та я сама ще дитина. Як ця бабуся змогла залишити свою онучку з такою, як я? Вона зовсім не розуміється в людях?

Я склала усі речі дівчинки, допомогла їй взутися, і ми вирушили на дитячий майданчик. Візочка в неї немає. Хіба діти в цьому віці не повинні ще їздити у візочку? Здається, мені потрібно вивчити це питання, якщо я хочу хоч трохи заробити та створювати враження, ніби є професіоналом.

Дівчинка була дуже худенькою, темноволосою, і від погляду її зелених очей хотілося плакати. Вона така мила. Чомусь мені було шкода її, ніби сирітку, яку підкинули, незважаючи на наявність бабусі. Я надто сентиментальна для няньки.

- Наті! - пролунав голос Іва, і я обернулася. Друже так усміхався, що хотілося наслідувати його прикладу.

- Вітаю!

- У тебе вже з'явилася дитина? Вітаю, - дражливо усміхнувся він.

- Це моя нова робота, на вимогу матері. А ти з якими новинами?

- Ми не бачилися після твого дня народження. Звірятко вже зовсім до мене звикло, через витівку мадам Лоран. Ти не забиратимеш його?

- Ох, Ів... - зітхнула я, не відпускаючи руку своєї підопічної. - Я не знаю, як самій там жити, а не те, щоб ще думати про кошеня і як його вберегти. Я в розпачі.

- Ходімо сядемо, - Ів потягнув мене за руку, разом з дівчинкою, і ми втрьох розсілися на лавці. – Я навіть не знаю, що вигадати. Це не нормально. Може, попросити моїх батьків, щоб вони поговорили з твоєю мамою?

- Щоб мені влетіло за те, що я скаржуся на неї? Шукати допомогу на стороні – значить ухвалити остаточне рішення піти з дому та порвати із сім'єю. А я поки що не здатна жити окремо. Які я маю можливості? Після скарг, моє життя з нею стане нестерпним.

- Є одна ідея.

- Та скільки їх там у тебе?.. - закотила я очі, слухаючи натхненого приятеля.

- Дивись. Ти збираєш свої речі, переїжджаєш до мене, ми говоримо моїм батькам, що кохаємо одне одного, а вони тебе й так люблять, тому навряд чи будуть проти. Ось так, - договорив Ів, і чекав на мою реакцію. Оце так нісенітниця.

- Чудовий план. А далі що?

- Далі, ти збираєш гроші на навчання, а потім їдеш, або збираєш гроші на окреме житло і переїжджаєш, або ж... Ми дійсно постараємося закохатися один в одного, і продовжимо жити разом.

- Дуже смішно, - здивовано сказала я. Що за думки у його голові? Ів справді припускає, що між нами можливе щось, крім дружньої любові? - Ти закоханий у Вів'єн.

- І що? А ти в Арнольда. Наті, раптом у нас вийде? Це було б бездоганно. Адже ми ніколи навіть не пробували подивитися один на одного інакше. Я зовсім тобі не подобаюся?

- Ів, не божеволій, - я відсіла трохи подалі від нього, і подивилася, як на дурня. – Якби це було можливо, то ми вже давно б зустрічалися.

- Тоді закохайся в когось іншого, і нехай він урятує тебе. Арнольд, наприклад, знає про твої почуття?

- У мене немає більше почуттів. Здається, я його розлюбила, а він зустрічається із моєю однокласницею. І взагалі, не хочу бути дамою у біді. Це не вирішить проблему.

- Можливо. Але тобі все одно необхідно закохатися і обов'язково взаємно. Ти скоро загрузнеш у своїй тузі, - не вгамовувався Ів, чим точно починав мене дратувати.

- Коли ти став психологом? - невдоволено хмикнула я.

- Не ображайся, я хочу допомогти тобі.

- Не облизуй! - я відволіклася на дівчинку, яка крутила іграшку, постійно намагаючись взяти її в рот. - Вона ж брудна, - я схопила її за руку, перешкоджаючи поганій звичці. Малятко було незадоволене моїм хамством і чинило опір.

- Як її звати? - запитав Ів, і я раптом застопорилася. Як? Невже в мене вилетіло з голови її ім'я? Професіонал. Що тут скажеш?

- Я... Здається, я не пам'ятаю. Бабусю звуть Бриджит, а дівчинку... Та припини їсти цю іграшку!

Я забрала у неї пластикове звірятко, і дівчинка заплакала. Повернула – знову почала гризти. Мене починала накривати паніка, тому, що я не впоралася і гадки не мала про те, як поводитися. Вона не слухається мене, а я не знаю, чим відволікти її, щоб не засмучувати. Печиво! Поки вона його їстиме, я сховаю іграшку, але печива в пакеті не виявилося. Та в чому річ? Може, я залишила його вдома випадково?

- Малятко, підемо, нам треба забрати твоє печиво, - я намагалася говорити спокійно, але вже нервувала. Дівчинка не рушила з місця і не захотіла вставати з лавки, знову починаючи плакати. - Ів, посидь з нею, будь ласка, я миттю.