Пролог

Ми не обираємо часи.

Ми можемо тільки вирішувати,

як жити у часи, котрі обрали нас.

Дж. Р. Р. Толкін

Ночі холодними вже стали. В повітрі відчувалася та сама сувора гіркість осені, впереміш з ароматом палаючого дерева, котре, аби зігрітися, щовечора підпалював у своїх жаровнях люд. Дні поспішно котилися на захід, поступаючись місцем синім сутінкам, сонце все рідше і рідше показувалося на обрії. Воно лишень ліниво потягувалося, закутане в свої пухкі хмарні шати.

Наближалися дні традиційних походів до Священного провалля, котре вже не одне століття тулилося біля Захмарної гори і приймало у своє бездонне темне нутро щедрі дари жителів тих земель. Чого лиш воно на своєму віку не бачило, чим лиш не смакувало, а все ширше і ширше розкривало свою моторошну темну пащу.

Навіть спекотним літом віяло від того провалля прохолодою та незрозуміла тривога огортала кожного, хто біля нього опинявся. Саме тому ніхто не волів йти туди частіше, аніж у дні піднесення дарів богам.

Мудрі казали, що те провалля не просте, що воно ховає у собі ворота до світу мертвих, де владарює молода богиня Мара.

Не любив люд зайвий раз опинятися біля Священного провалля, але ж стоячи на самому чубкові стрімчака, котрий нависав над кам’яною пащею, мовби захищаючи від Захмарної, така дивовижа очам відкривалася, що словами описати неможливо.

Попереду, переливаючись всіма відтінками осені, лежала і дихала широка левада. По ній верби пишні поросли, поміж них струмок кришталем на сонці виблискував, поряд калина схилилася, мовби кланяючись за свіжу водицю, що коріння живить та життя дає.

За левадою давні руїни сіріли, густо м’яким мохом та лишайниками порослі.

Старі літописи розповідали, що колись той струмок повноводною рікою був, руїни ті неймовірної краси палатами височіли, а поряд з ними, аж до самої левади, лежало городище — пишне та багате. Столицею величного князівства воно було. Рівних тому князівству не існувало, але згубили його чвари та людська жадоба. Те князівство було останнім, хто поклонявся старим богам.

Тепер вже все по-іншому стало, хіба-що чвари та людська жадоба не зникли нікуди.

На схід гордовито возвеличувався густими кронами дерев прадавній ліс, котрий носив ймення Кістяний. Коли з’явився і скільки віків простояв на своєму місці, не знав ніхто і ніхто вже не міг дізнатися. Казали, що Кістяний живе відтоді, як існує світ.

Одне було напевно — з кожним новим роком він, наче жива істота, ріс, розширювався, поглинав все більше й більше земель, але жадав ще і ще. Десь там, в самому серці того лісу, у невидимих людському оку різьблених палатах, жила богиня Девана, котру, на відміну від жорстокої Мари, любили та не боялися.

На захід, аж до небокраю, тягнулися розкішні буйні степи, на південь пухкі пахучі поля, на північ — неприступні, засніжені скелясті гори, поділені навпіл моторошним Хребтом Вирлоока. А на південному заході від провалля: і не далеко, і не так вже й близько, розкинувся Ватердан — люд називав ту територію Озерним Краєм, бо саме там зосереджені були чи не всі водні артерії величезного царства Філофея.

Саме під печаткою філофейського царя Доброслава вже не один десяток літ і перебували всі землі, котрі оточували Священне провалля, леваду та руїни прадавньої столиці.

Доброславів рід вівся з самих глибин віків. В літописах згадувалося, що в жилах його текла кров останньої зі славетних колись Гострозоровичів та кров хороброго й безжального володаря північних скель.

Три десятка літ сидів Доброслав у білосніжних палатах Ватердану та залізною рукою тримав царство своє: вірних нагороджував, невірних на смерть карав, землі своїх предків примножував та збагачував, бої запеклі із заморськими загарбниками точив, щедрі дари молодим богам, котрі у Філофеї панували, підносив і навіть сліду старих богів позбувався.

Зі всім люд Філофеї погоджувався, лиш останнє спокою не давало.

Давно не було в царстві жодного вже, хто б старим богам поклонявся, але були такі, котрим про тих богів розповідали діди-прадіди, з розповідями і краплю віри в серця вселяючи. Отож вони й стиха засуджували Доброслава, що віру предків на віру поганців проміняв. Винили в тому царицю свою, бо була вона не чистої філофейської крові.

Як полонянку один з намісників Доброславових дівчину з-за моря привіз. Побачивши її, простоволосу та ледь живу од страху, закохався Доброслав глибоко та на все життя і за жінку любу взяв. Нарекли її Милолікою, на філофейський манер, бо дуже вже з лиця гарною та вдатною вона була.

Майже всі діти, а знайшлося їх у Доброслава та Милоліки аж дванадцять, її заморську зовнішність перейняли і вийшли як на підбір: високі, статні, рудоволосі та синьоокі і лиш наймолодша з дочок як дві краплі води на Доброслава схожа була — чорнява та блакитноока.

І хоч з того часу, як опинилася цариця у палатах Ватердану минуло вже тридцять літ і встигла вона довести свою прихильність до філофейців, тихо деякий люд звинувачення сипав, що саме з її легкої руки Доброслав остаточно старих богів зрадив, а їм на заміну віддав наказ шанувати та почитати поганських — тих, кого почитала сама Милоліка.

Проте ніхто відкрито виступати не наважувався, бо намісники, котрі сиділи у різних частинах царства, на крові Доброславу присягнули і присягу свою порушити не сміли, а якщо не сміли вони, то не смів і простий люд.

Минали літа. Ті що старих богів пам’ятали до землі відійшли, а ті, що на світ з’явилися, про них не знали, тому приймали поганських за своїх. Де-не-де ще підіймалися голови сивочолі, але й вони, під вагою літ, з часом теж туманом розтанули.

Сам Ватердан городищем геть молодим був. Зводив його Доброслав всі тридцять літ, що на престолі філофейському сидів, місцем обравши те, котре чи не найкращим на його думку було — наче острівець, височів природній скелястий монумент, оточений звідусіль десятками дзеркальних озер та струмків з кришталевою водицею. На тому монументі й було зведено дивовижної краси палати: з гостроверхими дахами, вузькими високими вікнами та безліччю оглядових башточок, розсипаних по периметру оборонної стіни. Біля палат, попід оборонною стіною, з літами розрослося й городище, надійно захищене, наче у богів за пазухою.