Розділ 4

Озерний Край

Світозара роззявивши рота сиділа у Бенкетному залі, то на батька дивлячись, то на матір, то на Зореславу. Слухала, що брати говорили, чула тихий голос Яросвіти та бачила сум в очах Добромили, але сама й слова сказати не могла. Не вдавалося їй до купи звести все, що лунало в той вечір.

Мов набатом гупотіли в голові слова: «Зореслава поїде і вже ніколи не повернеться до Ватердану. Ніколи!».

Сльози виступили, темні очі зволожуючи, і вона лиш міцніше руку Зореславину стиснула.

— Ти що, плачеш? — Зореслава скосила до неї погляд і всміхнулася. — Чого, дурненька?

— Бо ти їдеш, — якось геть по-дитячому відстовбурчила пухку губку Світозара.

— І ти поїдеш, — Зореслава ніжно провела вільною рукою по її гладкій косі. — Згадай, як Добромила поїхала, як Яросвіта до нас перебралася, теж чекає мене. І тебе. Ми з тобою обидві цьогоріч в дівках, отже женихи не за горами. Мій, ось, вже й на порозі.

Світозара сковтнула клубок в горлі і придивилася до сестриного обличчя, але нічого більше не сказала.

Доброслав звелів палатним дівкам готувати Зореславу в далеку дорогу. До дівочої світлиці пішли Милоліка з Добромилою та Яросвітою, а за ними й Світозара задріботіла.

Чоловіки ж залишилися випити ще по келиху вина за здоров’я наречених та лад між ними.

Сльозу пускали для як належить, але Милоліка, притискаючи Зореславу до грудей, плакала по-справжньому. Чи то згадала свою долю: як викрав її з рідного дому намісник Вольга та як вона потрапила до Філофеї бранкою без жодної надії на життя й щастя. Проте Рожаниці та Доля плели для неї нитку геть не в той бік, в котрий вона думала. Все, що ненавиділа — полюбила, все, що чужим було — найріднішим та найдорожчим стало.

— Доню, важко тобі буде, але пам’ятай, що то лиш на початку. Коли познайомишся зі всіма та всім, що оточує, стане легше. Головне пам’ятай, чия ти дочка! — промовила.

Зореслава покірно кивнула.

— Чогось не знаєш, то питай, бо хто питає, той не блудить. Щось тебе питають, радо розповідай. Ти ж у мене така добра, така щира, така відкрита та людяна, мов те сонечко ясне, мов зіронька в небі. Нема такого, хто б тебе не полюбив. Догоджай своєму нареченому, шануй, поважай… Тому, за їхніми законами, тебе твоя свекруха вчитиме, але ж і я хоч слово скажу, — продовжувала швидко казати Милоліка, мов боялася, що її хто обірве.

Далі короткими, але вагомими порадами ділилися з нею Добромила та Яросвіта.

Все те було сказано Зореславі давно. Все, що мала знати дівка на виданні, знали і Зореслава, і Світозара. Того їх навчали у вишивальній з дня, як Доброслав оголосив, що вони обидві у дівках. Проте жінки говорили й говорили, наче відчуваючи, що вже більше так не зможуть.

Ніч глуха беззоряна на землю опустилася, а вони все набалакатися не могли. Скільки всього згадали, скільки сміялися й плакали, скільки обіймалися всі разом.

Для Світозари то було справжнім одкровенням. Не так вони проводжали з батьківського дому Доброславу після весілля. Не тому, що найстаршу любили менше, зовсім ні. Просто Добромила від’їжджала на схід царства, на землі, котрі були у намісництві на той час батька Славіра. Вона час від часу гостювала у Ватердані, вони час від часу відвідували їх у Валичі, а ще Славір до неї сватався з любові та приязні, і він їй теж любий був.

Зореслава ж їхала на десятину, котрої за давніми традиціями дотримувалися в Безіменному, потім мала вернутися лиш на день весілля і після вже відбути до Загарду назавжди. Шлях був не близький і відвідувати її у всі пори року окрім літа було практично неможливо. Для наймолодшої царівни точно.

Ще добре знала Світозара і про набіги поганців. А батько ж віддавав Зореславу туди, де вона ставала легкою здобиччю. Сестра була красунею, котру захопити в полон для поганців означало те ж саме, що повен корабель золота та самоцвітів.

Посагу Зореслава до своєї майбутньої домівки ще не везла, лиш дарунки для княжої родини та скриню з особистим, але назбиралося всього чимало. Милоліка ж оглядаючи скрині, навпаки запитувала старшу доньку та невістку чи не замало. Молоді жінки всміхалися, але більше зі схвильованого вигляду цариці, аніж з її питань.

Коли небо на обрії вже сіріти почало, врешті покинули світлицю, котру молодші царівни одну на двох ділили.

Вмостилася Світозара на своє ліжко, натягаючи ковдру до підборіддя, і подивилася на жаровню, в котрій ще тліли рештки дров:

— Матінка така розгублена та схвильована. Чудна! Я її такою ще не бачила. Яра та Мила теж. Аж смішно!

Зореслава нічого на те не відповіла.

— А ти хоч бачила нареченого свого? Чи ніколи? Він бував у Ватердані? — Світозара повернула голову в бік ліжка сестри, котре під протилежною стіною стояло, але відповіді знов не почула. — Заснула? Так швидко?

Світозара й собі заплющила очі, намагаючись заснути.

На короткий час запанувала цілковита тиша в світлиці. Світозарі вже здавалося, що й вона засинає, аж раптом почулося зовсім тихе сопіння. Прислухалася. Сопіння поступово змінилося на глухе схлипування. До горла клубок гіркий підступив. Злізла з ліжка свого і обережно ковзнула під ковдру до Зореслави, притискаючи її тремтячі плечі до грудей. Нічого Зореслава не відповіла, лиш її руки міцно стиснула, заглушаючи ридання подушкою.

День новий рожевим маревом світанку забарвився, а Доброслав вже на престолі сидів, заглиблений в думки свої по вінця. Гучний стук списом об дерев’яний варцаб сповістив царя, що до нього хтось проситься. Звівши ще на диво темноволосу голову до вартового, Доброслав кивнув.

На порозі виник посланець з Безіменного, шанобливо схиляючи голову на знак вітання:

— Царю, дав ти наказ на світанку до тебе прийти, я тут і чекаю на твоє рішення.

— Так, Велезаре, все так, як я й сказав, — всміхнувся Доброслав.

Не він міг не відмітити грамотну мову посланця, його гарну поставу та стриману, але впевнену поведінку. Парубок гідно тримав лице перед царем і те Доброславу сподобалося. Дуже не любив він отих раболіпних служок, що при вигляді володаря падають ниць. Завжди хотів не страх вселяти, а саме повагу.