Розділ 6

Озерний Край

Мов живі постали перед Світозарою всі ті, хто у літописах згадувався. Мов перед очима розгорталася кожна подія, котра була описана на зжовклих паперах, дбайливо з сувоїв витягнутих. Подих їй перехоплювало од рішень, котрі приймалися твердою рукою того чи іншого правителя.

Доброслав з-під лоба за дочкою спостерігав і усмішка квітла на його суворому зазвичай обличчі. Таки не прогадав, таки серцем відчув, хто найбільш цінуватиме ті сувої, може навіть дужче, аніж він сам.

— Царівно, може вже на сьогодні досить? — спитав молодий парубок, котрий біля стола стояв.

Стрепенувся од його голосу Савло, котрий примостившись біля самої жаровні вже й задрімати встиг:

— Так. Досить вже. Ніч на дворі панує.

— А ти звідки знаєш? — розсміялася Світозара, потягуючись та спину вирівнюючи. — Тебе ж розморило давно.

— Нічого не розморило. Уважно за тобою спостерігаю, — ображено пробурмотів Савло, встаючи та похитуючись. — Уважно та пильно.

— Ага, — продовжувала насміхатися Світозара, на парубка змовницьки глянувши.

Той підморгнув їй і швидко голову опустив, аби цар не побачив.

Доброслав лиш всміхався з тієї балаканини, але все ж легенько сплеснув в долоні:

— Таки час до вечері, дівчино. Вставай та йди до Бенкетного залу. Савло, Демко й ви йдіть.

— Лиш сувої поскладаємо, — вклонився йому Демко, знов короткий погляд на Світозару кидаючи.

Той погляд Доброслав помітив, але нічого не сказав, навіть не натякнув:

— Не читані лишіть ще.

— Можна хоч крапельку? — не вгавала Світозара. — Царю-батечку, прошу тебе?

— Ні! Завтра новий день боги пошлють, от і продовжиш, — хитнув головою Доброслав.

Світозара зітхнула, з-за столу підіймаючись. Демко забрав від неї декілька сувоїв, вона всміхнулася, простягаючи останній з прочитаних, він усміхнувся у відповідь, а тоді раптом помітив, як пильно дивився на них Доброслав. Винувато опустивши голову, мов ошпарений рушив Демко до полиці у стіні, де лежали сувої.

Савло пошкандибав з престольної, щось бурмочучи собі під ніс, наче кличучи його, і Демко прожогом кинувся за ним.

Світозара батькового погляду не бачила. Заглиблена в свої думки, вона зупинилися навпроти вікна. Наче намагалася там побачити щось таке, що звичному людському оку геть не помітне.

— Про що задумалася, доню? — ласкаво спитав Доброслав, зійшовши з помосту.

— Так захоплююче читати. Чого ти раніше мені їх не показав? — спитала, жваво до нього озираючись.

— Бо не достатньо просто прочитати, я хотів, аби ти ще й зрозуміла, про що там йдеться, — відповів Доброслав, порівнявшись з нею, і теж свій погляд до вікна спрямовуючи.

Не одна Світозара сумувала за Зореславою. Цариця теж зажурена ходила і ту журбу нічим прогнати не могла, хоч і справді намагалася. Ні шитво її не брало, ні прогулянки, ні балачки палатних, ні царські обов’язки, котрі мала перед городищем.

Сумувала за дочкою Милоліка глибоко. Боялася кожного гінця, котрий на порозі ватерданських палат з’являвся, а їх до вечора, як на теє, аж п’ятеро прибуло. Боялася, бо не знала, що за вісті несуть. Лякалася, що раптом десь на шляху до Загарду напали на подорожніх розбійники з Кістяного лісу та розправу вчинили над всіма. Навіть казала про те Доброславові, по обіді до престольної ввійшовши. Трохи аж розгнівався на неї цар за ті балачки. Наголосив, що не мав права посилати своїх воїнів з Зореславою, бо то було б неповагою до традицій Безіменного, і неповагою до самого князя Радила. Мовчки пішла з престольної цариця, мантією своєю долівку підмітаючи: сердита і недобра.

Турбували Милоліку не лише розбійники лісові, мала вона ще одну причину для остраху.

З приходом осені, на землю філофейську починалися й набіги поганців з-за Синього моря. Був час, коли їх на Ближніх Землях не було, потім прийшов час, коли вони стали частими гостями.

Декілька літ тому, після кривавої бійні на території Безіменного, коли вони отримали добрячого прочухана від Радила та Доброслава, втекли та не вертали більше. Люд і навіть правителі вірили, що більше й не вернуть. Милоліка не вірила. Вона ж сама по крові була з заморських і хоч вже більшу частину життя прожила у Філофеї, не забула їхнього характеру. Поганці ніколи не здавалися. Де отримували поразку, туди вперто рвалися знову і знову, аж доти, доки поразка врешті не ставала перемогою.

Здригалася Милоліка. Ні, співчуття до минулого свого та тих, хто був у ньому, не відчувала й краплі. Її домом була Філофея, її найближчі та найдорожчі були по цей бік моря, не по той. Здригалася, бо якими б нещадними не були філофейці, поганці були ще жорстокішими та безжальнішими.

А осінь якраз була в самому розпалі.

Вечеряли як зазвичай, балакали про різне, але не жваво, і кожен намагався не помічати порожнього стільця, котрий завше призначався для Зореслави.

— Чи не досить вже? — врешті спитав Доброслав, поглядаючи на всіх, але не звертаючись ні кого окремо.

— Ти про що? — Велестан звів на нього свої темно-сині очі.

— Про те, що мов на цвинтарі зараз всі. Ніхто до праотців не пішов, нікого не проводжаємо, всі живі та здорові. Чого ж оці кислі лиця споглядаю від вчорашнього вечора?

Ніхто цареві нічого не сказав. Ніхто не знав що і чи воно треба.

— Чого мовчите? Кажіть щось, нуж-бо! — продовжив, терплячку втрачаючи. — Чи ж я що дурне вчинив? Га?

Перезирнулася Милоліка з Велестаном, а тоді хитнула головою:

— Нічого, царю, ти дурного не вчинив.

— Ото ж бо! Тому годі вже, бо мені обридло. Дівку посватали, я дав згоду, бо то гарна пропозиція. Оженили Велестана, видали Добромилу, ще Ясногор та Світозара лишилися, але й то не на довго. Так має бути від світу-потопу. Ти знаєш краще мене, жінко! — ледь стримався, аби не гримнути Доброслав. — Так, далеко буде від нас Зореслава, але ж не в Мариних чертогах, вірно? Ото було б горем та тугою, а це — щастя та радість. Так?