Розділ 7

Озерний Край

Як і наказав Доброслав, роз’їхалися царевичі по різним сторонам Філофеї, новини для нього пообіцявши привезти. Велестан з Яросвітою на Захід прямували, а Ясногор на Південь.

Доброслав своїм намісникам довіряв і за тридцять літ вони його ще жодного разу не зрадили, не мав до них сумнівів та недобрих помислів, але все одно вважав, що час від часу треба синів відсилати, аби ті на власні очі переконувалися, чи все так, як бути має. Раніше Доброслав сам тим займався: намісництва відвідував, подань збирав, з людом простим спілкувався і навіть до них прислухався. Коли ж обидва сини вже двадцять літ зустріли, вирішив, що буде їм доброю наукою справ царських вчитися та й Філофея мала на власні очі царевичів бачити.

З раннього дитинства привчав синів Доброслав до того, що лиш найстарший на престол сяде, але і іншим царські почесті та свій шмат влади лишиться. З малку Велестан знав, що колись Філофеєю правитиме, а Ясногор знав, що його військова слава чекає — очолить багатотисячну рать царства як єдиний воєначальник. Обидва сумлінно виконували обов’язки, котрі на їхні плечі поклав Доброслав і жодного разу його не підвели: Велестан тямив у царських справах не гірше самого Доброслава, й не було рівних Ясногору у стрільбі з лука та метанні бойових тесаків.

Пишався синами Доброслав, але ніколи того відкрито не показував, а останнім часом і поготів, все ними невдоволений був.

Гмикнув сам собі, звіти Славірові про новий тракт, будівництвом котрого на Сході займалися, роздивляючись.

— Ще не вистачало, аби мною хлопчаки керували, — повторив напередодні сказане.

— Що кажеш, царю? — спитав Савло, у вікно визираючи та кутаючись у свою теплу, лисячим хутром підбиту, мантію.

— Кажу, що розберуся з оцим всім та й на Північ поїду, — відказав, навіть не дивлячись на нього.

— Хлопці ж…

— Не маю я їх слухати! — спалахнув. — Де це бачено, аби курчата півня вчили, га?

— Вони тебе не вчили, — спробував заступитися за царевичів Савло. — Хотіли лиш, аби ти був в безпеці. Вони твою спину прикрити хочуть.

— От хто мені її прикривав, коли їх ще на світі обох не було? Скажи, Савло? — спитав роздратовано Доброслав, папери на стіл жбурнувши.

— Вже й нема тих всіх, — стиснув плечима Савло, не звертаючи уваги на його роздратування.

— Чого це вони мене старцем виставляють? Я ще при своєму розумі, ще міць в руках моїх є і вона не мала. Ще я заслужено царем Доброславом звуся! — продовжив, до вікна підходячи.

— Ще ти цар Доброслав, — погодився Савло, так до нього й не обертаючись. — Але не той ти вже Доброслав, що був. Що тебе гризе? Коли почалося? Чи не на стрімчакові біля Священного провалля?

Нічого йому Доброслав не відповів, лиш кулаки свої стиснув.

Разом царевичі з Ватердану виїхали, разом шлях трактом до роздоріжжя подолали, а вже там розпрощатися мусіли.

Зупинилися ще на декілька хвилин.

— Як думаєш, батько прислухається? — запитав Велестан.

Розсміявся Ясногор дзвінко, упряж коня свого норовливого притримуючи:

— Жартуєш? Звичайно ні. Вже певно лати надягає, до подорожі на Північ збираючись.

— То що ж нам робити? — задумався Велестан. — Точно не встигнемо назад, аби з ним поїхати.

— Не встигнемо, — відлунням повторив Ясногор. — Та нехай! Він не один поїде. Візьме своїх ратників кращих. Якщо будемо напосідати, гірше зробимо, аніж є. Бачиш, що йому й так щось гірко.

— Зате комусь навпаки солодко скоро буде, — підморгнув Велестан, тему розмови змінюючи.

— Навіть не думаю про те, — відповів зверхньо вигнувши брову Ясногор.

— Чом ти впертий такий? — розсміявся Велестан. — Намісник Драговит спить і бачить, як видає за тебе Сіяну, батько того теж не проти, вона аж дихати забуває, коли ти поряд, лиш ти один носом крутиш. Розумію, що царевичам, та ще й таким видним та вдатним, оте можна, але межа має ж бути.

— Лиш я оберу ту, котра моєю буде. Лиш моє то право, — жорстко відповів Ясногор.

— Та ж твоєю кожна у царстві стати бажає, — стиснув плечима Велестан. — Навіть я такого широкого вибору не мав.

— Може й кожна, тільки я жодну з них, на жаль, не бажаю, — Ясногор пришпорив коня і помчав трактом на Південь. Слідом помчав і невеличкий загін його особистих воїнів.

Велестан роздратовано потягнув на себе упряж коня і хитнув головою:

— От довибираєшся, хлопче!

Десь серед ночі дощ почався: не сильний, але холодний та неприємний. На світанку, коли подорожні вже зібралися далі, на мряку перетворився, навіть не думаючи припинятися. Не затишно стало ще дужче, аніж було напередодні. Вогко навкруги стало, вітряно з Синього моря — холод до самих кісток проймав.

Зореслава мовчки їхала на своєму коневі, кутаючись у мантію, але та стала вологою та важкою і вже зовсім не гріла. Проте царівна не скаржилася, бо якщо не скаржилися воїни, котрі подолали ще й шлях до Ватердану перед тим, то й вона права не мала.

— Стомилася, царівно? — співчутливо спитав юний воїн, котрого вже знала, Гевком звуть. — Казали ми, аби ти у возі їхала — не схотіла.

— Коням і без мене віз везти важко по цій дорозі, а зі мною ще важче, — відповіла, помічаючи як з рота клубочки білястої пари вислизають.

— Насмішила ти, — добросердно розсміявся Гевко. — Ти ж наче пір’їнка, коні тебе навіть би й не відчули на тому возі.

Зореслава впіймала на собі короткий погляд Велезара і схилила голову, всміхаючись зі слів Гевка.

Дісталися до умовної границі, котра відділяла Озерний Край від Заходу. А там вже й застава перша показалася. Поки роздивлялася Зореслава фортецю, з дерев’яних зрубів споруджену, Велезар під’їхав до вартових, що з цікавістю з оборонної башти визирали, луки свої витягнувши.

— Хто такі? Куди шлях тримаєте? — спитав один з вартових.

Демонстративно киваючи в бік Зореслави, мовив Велезар у відповідь: