Розділ 8

Захід

Західні степи на одне широке полотно перетворилися, щедро змальоване осіннім пензлем у багряні та брунатні кольори. Навесні та влітку від його стриманої краси та величі подих перехоплювало, восени та взимку воно своєю похмурістю вражало. Як і століття тому, білів на виднокраї, де степ з морем зливався, своїми міцними стінами Другош — від гавані до нього лиш чотири версти було, не більше. Через те часто Другош страждав від набігів поганців, але таки зумів встояти майже не спаплюженим.

За часів Філофея Першого Царя столицю західну перенесли з Другоша вглиб земель, у Степець, але хоч з літами невеличке городище розширилося та розбудувалося, величі свого попередника так і не набуло.

Ось уже понад тридцять літ сидів там намісником Вольга, останній з тих, хто проходив царську муштру разом з Доброславом та залишався його старим другом. Колись саме Доброслав знайшов Вользі наречену, з котрою жили в парі вже не один десяток літ і тепер онуків гляділи. Мали Вольга з Ружаною тільки одного сина, більше боги не послали, але Честислав вдався такий, що інших зо п’ятеро треба було: і розумом, і спритністю, і вдачею.

Колись ще був у Вольги старший брат, але згинув у одній з боєнь з поганцями. Саме його дочка, Яросвіта, стала жінкою Велестана. Сиротою Велестан вже її взяв, без батька-матері, але Вольга за неї посаг віддав, мов за свою. Дівчина любила їх з Ружаною та шанувала як рідних і Честислава за брата завжди вважала.

У мирі та злагоді жив Захід з Озерним Краєм і з іншими намісництвами ніколи не ворогував. Часто до Вольги з тривогами приходили і завжди з добрими порадами йшли. Люд любив свого намісника і завше у богів просив для нього довгих літ.

Зустрів подорожніх Вольга сам, бо якраз об’їжджав свої землі з північного боку — як і інші намісництва, страждав Захід од набігів розбійників з Хребта Вирлоока, хоча все ж більше Півдню та Сходу діставалося.

Помітивши його на добротному багряному скакунові, Яросвіта, котра поруч з Велестаном їхала, радісно змахнула рукою та пришпорила коня. Всміхнувся на те Велестан і собі коня галопом пускаючи. Замилувався станом жінки своєї, аж вуста сухі облизав. Вже кілька літ вони в парі жили, вже двійко діток знайшлося за той час, а Велестан і досі був закоханий у Яросвіту по вуха. Вона не лиш з лиця гарною була, а ще мала вдачу як у нього, могла словом підтримати, пораду дати, проте ніколи в душу не лізла. Радився Велестан з нею завжди, хоч Доброслав те й не дуже схвалював. Не лише жінкою та коханкою була для нього Яросвіта, а ще й добрим другом. Так чогось воно сталося, що найстаршого царевича другом вважали всі, а от він лиш одиниці.

— Не втратила навиків своїх, дочко, — гучним басом звернувся до Яросвіти Вольга, коли вони врешті порівнялися.

— Тут вдосталь місця, аби верхи їздити, а в Озерному Краї так нема. Проте я намагаюся хоч час від часу кататися, аби не забути, як упряж тримати, — відповіла Яросвіта, шанобливо голову світловолосу схиляючи.

— Доброго здоров’я тобі, наміснику, я кажу і цар наш передає, — вигукнув Велестан.

Вольга хитнув сивочолою головою на знак вітання:

— Чи ж добре дісталися? Чи не мали ніяких перешкод на шляху?

— Все добре, дядьку, — відповіла Яросвіта. — Їдьмо швиденько, бо хочу бачити тітку Ружану та Честислава зі своїми? Чи тут вони вже, чи ще у Другоші?

— Будуть, скоро будуть тут, — весело кивнув Вольга. — Їдьмо, по дорозі всі новини вам розкажу, а про котрі забуду, ті Ружана нагадає. На вертелі степовий кабан жариться і пиво холодне в льоху. Гайда!

Прибувши у Степець, воїнський загін один з помічників Вольги на нічліг повів. Велестан та Яросвіта до Головного залу хоромів подалися. А там і Честислав з жінкою прибули. Довго обіймалися-цілувалися, смакували соковитим м’ясом та запивали пивом. Чоловіки про справи говорили, а жінки плітками обмінювалися. Далеко за опівніч врешті пішли по світлицях, аби відпочити.

Тим часом Зореслава та її супроводжуючі до Другоша прибули та на нічліг у хоромах Честислава зупинилися, щоправда його не застали, бо поїхав до Вольги. Честиславів вірний помічник подбав, аби царівну та її охоронців нагодували, купіль принесли та тепле ліжко приготували.

Лише в хоромах дозволив собі Велезар випустити її з поля зору.

Коли залишилися за столом самі загардці, звернувся до нього Танас, бороду свою рідку пригладжуючи:

— А славна вона в нас.

Велезар ковтнув води, бо від медовухи відмовився, й своєю звичною кривою усмішкою Танаса обдарував:

— Вона ще не наша.

— Браю, ти ж не дурний, сам розумієш, щоб там що, а князь її назад не поверне. Доброслав такого не подарує.

— Традиції є традиції, тому й кажу, що ще не наша, — відповів Велезар, кварту глиняну в руках крутячи та поглядом чіпким у полум’я жаровні вп’явшись.

— Але ж погодься, що славна, — повторив Танас, а тоді зуби зціпив, — Вона буде доброю жінкою Новояру, якщо княгиня Медорада до того часу її не зламає, мов ляльку-тесанку, та скаже, що так і було.

Усмішка тонкі вуста Велезарові не покинула, але то вже насправді не усмішка була, а звіриний оскал.

Південь

Колись Південь був чи не найкрасивішою частиною Ближніх Земель — увесь соковитими луками та пухкими полями встелений, садами рясними уквітчаний. Він по праву вважався найбільшою територією спочатку вільної землі, а потім у складі володінь тих чи інших правителів. Від тоді, як Філофей Перший Цар взявся об’єднувати Ближні Землі у одне царство, в ході коротких але кривавих війн, втратив спочатку Південь частину своєї території, а згодом і весь до Філофеї приєднаний був. Майже половина, включно з Приозером так і залишилася Озерним Краєм, східний шматок з Садками до Сходу відійшов, разом з Кістяним лісом, і лиш центральний шмат став намісництвом. Столицею його було городище Яблунець й сидів там намісник Драговит.

Наче й непоганий чоловік був той Драговит, але чогось його боги не балували ніколи і нічим. Не лежало його серце й розум до засівання полів та доглядання садів, а ще дуже вже гостру жінку мав. Вона його в залізному кулакові тримала та народила аж п’ятьох дочок і жодного сина. Якби Драговит не мав молодого помічника Древана, то певно геть би занепав Південь. Древан володів світлою головою, твердою рукою та стійким характером, і саме він дбав про те, аби Доброслав всім задоволений був.