Розділ 9

Схід

Від світу-потопу Кістяний ліс сам по собі був. Ніхто й ніколи не наважувався приборкати того гіганта, нікому й в голову не приходило до котрихось земель приєднувати, а ділити на шматки й поготів. Філофей Перший Цар був першим і останнім правителем, котрий зробив неможливе. Він, мов тесаком відрізавши, приєднав Кістяний ліс до східного воєводства, давши всій території невигадливу назву Схід.

Вже не одне століття минуло й пишні та багаті, витіюватою різьбою прикрашені, східні городища занепали, їм на зміну утворилися нові: великі й малі, а Схід досі Сходом звали. Більшість люду вже й не пам’ятали, що Кістяний ліс колись окремо од них був, стверджували — він їхній відколи лік часу ведеться.

Багато років намісником там був хоробрий та сильний батько Славіра, а по його смерті оддав Доброслав ключі од Сходу самому Славіру. Біди з ним ніколи не мав, хоч і відзначали сини, що інколи жорстокий Славір ставав, якщо не сказати безжальний. Проте Доброслав вважав, що так і має бути, якщо межуєш з проклятими північними землями. А відколи Кістяний ліс у владу Сходу перейшов, саме Схід і був основною лінією кордону між Північчю та рештою Філофеї, бо на Захід лиш маленька часточка припадала.

Столицею давним-давно звалося городище Валич. То було останнє з великих прадавніх поселень старого воєводства, котре не лише вціліло, а й зуміло зберегти свій первозданний вигляд. Мов змальоване зі снів богині Девани, лежало воно у розлогій балці, оточене височенними мурами-частоколами, витесаними з цільних стовбурів струнких модрин, котрі з літами на камінь перетворилися. Попри нього, через Північ, текла річка Сріблянка, гублячись десь за межами Сходу, на території чужих Ближніх Земель.

Саме там, серед лісового розмаїття, оточена цілющим повітрям Кістяного та криштальними водами Сріблянки жила Добромила — найстарша з філофейських царівен. Хоч вона, вийшовши заміж за намісника, титул свій втратила, але для люду простого так царівною і лишилася. Нагородили боги її ніжними рисами, спокійною вдачею та тихим характером. Не мала Добромила розсудливості Велестана, норову Ясногора, мудрості Зореслави та допитливості Світозари, але завше прихильна до люду була, допомогти не цуралася, привітну усмішку дарувала кожному і за те її любили. А от Славіра люд Сходу шанував, поважав, навіть цінував, але любові до нього не мав ні краплі.

Не було у Славірові тієї жорстокості, як вони побралися. Почала Добромила помічати перші паростки лиш з плином часу, але ніколи не намагалася якось вплинути на нього. Бувало й таке, що Славір навіть на неї гримав, але то хіба новина для будь-котрого подружжя?!

Головним помічником та радником для Славіра після смерті батька став молодший брат на ймення Яртур. Хоч і гульвіса був, але зі зброєю завжди на «ти» лишався, а ще знав всьому місце і час: коли голову світлою й тіло свіжим мати, а коли можна й гуляти до ранку. Лиш декілька літ між ними зі Славіром було, але ще ходив Яртур у парубках. Історія сумна та прикра у його житті сталася. Мав наречену, діло до весілля йшло, та лихо спинило. Наречена взимку під лід на Сріблянці провалилася, хоч і витягнули її з води живою та за декілька днів Вогневиця здолала — відійшла до праотців. З того часу не шукав собі Яртур нової нареченої, а Славір і не примушував. Чимало було воїнів у раті, котрі шлях одинаків обирали. І хоч синові намісника така доля не дуже личила, Славір прийняв його вибір.

По поверненні до Валича, Славір одразу ж покликав Яртура до Головного залу та розповів, як богів вшановували та як Доброслав плиту старих богів розтрощив.

— Ото дивина сталася, — промовив Яртур, а тоді до трону намісника схилившись додав. — Не скорилися старі боги, не здалися без бою.

Біля самої жаровні, руки ледь не у вогонь пхаючи, кашлянула стара сива баба, очі котрої моторошна молочна пелена затягнула. Ніхто не знав, скільки вже літ прожила на світі та баба. Казали, що вона навіть за Савла старша. Давно вже очі її нічого не бачили, проте люд гомонів, що вона бачить не очима й бачить те, що простому смертному не дано.

— Кажи, Білозоро, кажи, — звернувся до неї Славір.

— Не здалися старі боги, — повторила Яртурові слова, а тоді своє додала. — Ніколи боги не здаються і за те, що скоєно було, розплата прийде. Страшна вона буде і нікого не помилує.

Перезирнулися між собою Славір та Яртур мовчки.

Мовби бачачи їх, продовжила Білозора:

— Не за горами вона, на вашому віку ще станеться і тоді так переглядатися не будете.

Глянув на неї Яртур винувато, але стара знов розмірено погойдувалася на своєму низькому тринозі, а погляд її незрячий до вогню цілковито спрямований був.

Добромила заснула навіть не вечеряючи. Дорога, котру подолала з Ватердану, важка була та всі сили відібрала. Ніколи витривалістю Добромила не славилася, не мала здоров’я, котрим палали личка Зоресвіти та Світозари, може того боги й не посилали їй жадане дитя, бо знали, що не зуміє його у світ живих привести.

Як і щоночі з дня, коли вона стала жінкою Славіра, наснилася їй дівчинка. Вже кожну рисочку її знала, кожен порух, кожен жест. Сон той не змінювався роками. Рудоволоса кучерява крихітка літ шести бігла довгими коридорами валицьких хоромів, дзвінко сміялася, раз у раз оберталася до неї, мовби просила, аби Добромила впіймала. Щосили Добромила бігла за нею, простягала тремтячі руки, але кожен раз, коли вже майже торкалася пальцями тендітного плеча, сон розсіювався і вона хапала лиш повітря.

Проте того разу сон дещо змінився. В ньому маленька незнайомка стояла посеред коридору їхніх хоромів. Вона не сміялася і не пустувала, а лиш сумно-сумно дивилася на Добромилу. Здивована жінка підійшла до неї і дещо схилилася, аби її очі опинилися на рівні очей дівчинки. Вони ніколи не говорили у тих снах, тому те, що відбулося далі, змусило Добромилу заклякнути.

— Врятуй мене! — прошепотіла мала. — Чуєш, врятуй.

Добромила шарпнулася вперед, вже звично відходячи од сну. Вона важко дихала, високе чоло вкрив холодний піт, а серце гупотіло, мов навіжене. Хотіла знов повітря в себе втягнути, але натомість розридалася гіркими пекучими слізьми. Притисла долоню до рота, аби ті ридання заглушити, й міцно стулила повіки.