Розділ 10

Озерний Край

Дзвінким ляпасом Світозара Демка нагородила, а тоді відштовхнула од себе:

— Чи ти здурів? Що тобі? Нащо таке чиниш?

— Прости, царівно, але вже далі терпіти не сила мені була, — винувато голову опустив Демко.

— Я тобі не якась кімнатна дівка, зі мною так не можна! — гнівно промовила.

— Я думав, що теж тобі не байдужий, — Демко болісний погляд на неї звів. — Невже бажане за дійсне прийняв?

— Не байдужий, ти мені дорогий і ти те знаєш, але так не можна, — червона, мов варений рак, підібравши свої спідниці кинулася Світозара до Бенкетного залу навіть не думаючи, що скаже, як матір про її вигляд спитає.

Слідом попрямував і розгублений та збентежений Демко.

Й до того напружений Доброслав був, але за вечерею геть розійшовся. То йому куховарка страви пересолила, то вода джерельна не свіжою виявилася, то служка погано мантію начистила. Мов вкусило що, вертівся на своєму стільці цар, а тоді погляд звів до палатних. Довго та пильно вдивлявся в кожного, й врешті звернувся до Савла:

— Чи не час нам ще декількох хлопчиків на науку до тебе взяти?

Савло здивовано з Демком перезирнувся, а тоді на Доброслава глянув:

— Та ж не весна ще, царю. Ми ж навесні зазвичай…

— Вся зима попереду, якраз зуміють грамоту вивчити до весни, — різко обірвав його Доброслав. — Демко, завтра вранці збирайся та їдь по хлопчиків.

 — Царю, то ж не так легко, як видає, то ж треба опитати не одного, придивитися, чи має до грамоти хист. Не діло одного дня, ти й сам знаєш, — обережно продовжив Савло, геть не розуміючи, що ж воно діється.

— А хіба Демко кудись поспішає? — Доброслав навіть поглядом його не обдарував. — Часу має вдосталь, може десь по дорозі ще й собі наречену знайде. Вже давно пора!

Закляк Демко. Заклякла Світозара, кулаки під столом стиснувши.

— Давно пора, так, хлопче? — звернувся до Демка Доброслав.

Глянув на нього парубок і мов інеєм вкрився від холоду, що в очах Доброславових світився:

— Так, царю.

— От і добре. Добре, що ти мене розумієш, — з відчутним натиском мовив Доброслав, а тоді з-за столу підійнявся. — Я їсти не хочу, до престольної піду.

Мовчки Милоліка на нього глянула, тоді на Демка, а тоді з Савлом перезирнулася, але старець лиш плечима стиснув.

Заледве повечерявши, пішла Милоліка до престольної. Знала, що не заспокоїться, допоки не почує з вуст Доброслава, що то таке з ним діється. Застала його на лаві під вікном. Сумний він був, геть в себе занурений, а ще якийсь розгублений. Давно Милоліка його таким не бачила, якщо не сказати ніколи.

Повільно підійшла та теплу долоню на його міцне плече опустила:

— Що з тобою, чоловіче мій любий?

— А що зі мною? — навіть не здригнувся Доброслав од її дотику.

— Ти змінився, — прошепотіла стривожено. — У всьому що робиш, до всіх, хто поряд. На синів гримаєш, у найнебезпечнішу некеровану частину царства сам збираєшся, на хлопця безневинного гримаєш та на зиму бозна-куди відсилаєш з дому…

— Безневинного? Ти знаєш, що той безневинний коїть за твоєю спиною? — хотів Доброслав гримнути звично, але лиш стомлено видихнув. — Він твою дочку по кутках до стін притискає. Як тобі таке, га?

Милоліка зітхнула і обережно стулила віконниці. Враз у престольній стало затишно та потеплішало. Вона підійшла до жаровні та підкинула пару ковбочок й ті весело затріскотіли, полум’ям охоплені. Тоді розвернулася та присіла поруч на лаву, голову опускаючи:

— То не добре, за те мусиш його покарати, але не так.

— А як? — розсміявся цинічно Доброслав. — Насварити і сказати, що так робити не можна? Чи ти при глуздах, жінко?

— Ти знаєш давно, що Світозара йому до вподоби та й він їй теж.

— Вона царівна, а він простий хлоп. Ти забула? — спитав роздратовано.

— Я бранка з поганських земель, трофей Вольги, котрий він тобі задля забави подарував, ти забув? — жорстко нагадала Милоліка.

Одвернувся від неї Доброслав, бо ті слова пекучим болем у його серці прозвучали. Нічого він не забув і знав, що до останнього подиху не забуде.

— Я тобі жінкою стала, царицею, то чом же Демко зятем бути не може? Князів нежонатих на Ближніх Землях більше нема, а якщо де й є, то вони Світозари не просять, — так само жорстко додала, цілком впевнена в своїй правоті. — Чоловіче, скажи, що спокою душі твоїй не дає?

Мить дивився на неї Доброслав, готовий врешті зізнатися, але щось не дозволило. Хитнув головою їй на поріг престольної натомість:

— Йди спати. Я маю справи і мушу обміркувати їх.

— Ти не передумаєш? — спитала з надією.

Доброслав хитнув головою.

Знову зітхаючи встала Милоліка з лави і мовчки попрямувала з престольної навіть не озираючись. Знала, що вже Доброслав рішення своє не змінить і не важило для нього навіть те, що розбивав він тим рішенням серце своєї улюблениці на друзки.

Захід

Другош покинули на ранок наступного дня і знову продовжили свій шлях до Загарду. Зореслава зуміла відпочити та навіть почувалася краще, аніж напередодні. Дивно їй було розуміти, як мало треба насправді людині: спокійний сон, тепло, чисте тіло та гаряча їжа.

Велезар стишив коня, відправляючи Танаса вперед. Решта воїнів разом з Гевком їхали дещо позаду. Він помітив легку усмішку на вустах Зореслави й собі звично всміхнувся.

— Що тебе веселить, царівно? — спитав. — Невже відчуваєш, що твоя нова домівка вже не за горами?

— А що, справді? — спитала, з цікавістю дивлячись на нього.

— Справді, — згідно хитнув головою Велезар. — Наближаємося до кордонів з Безіменним. Он роздоріжжя, де тракт на Свистець веде, то столиця філофейського Заходу.

— Туди Честислав з жінкою поїхали, так? — Зореслава трохи знала розташування столиць кожного намісництва, знала всі назви більш-менш великих городищ, але у мапах була все ж заслабка.