Розділ 11

Озерний Край

Всю ніч Світозара сльози в подушку лила. Була б Зореслава поруч, то їй би весь свій розпач виплеснула, а так лиш подушка залишилася. Товкла по ній кулаками; аж відхлипувала, до стіни притискаючись; лягала та підіймалася, але всі метання батькове слово змінити не в змозі були.

Як почало за вікном сіріти, вже втерпіти не змогла і натягнувши на сорочку сарафан та поясом вишитим підперезавшись, подалася Світозара до престольної. Не думала вона про наслідки розмови на котру йшла, мало взагалі тоді про що думала.

Доброслав сидів за столом, де часто Савло дрімав, а Демко хроніки писав, та вдивлявся у розгорнутий перед ним старий сувій. Тихо ще зовсім було навкруги. Всі палатні спали, сни солодкі досвітні бачачи, ніхто його не турбував та не відволікав від дум, котрі голову заснували.

Провівши всіяними мілкими шрамами пальцями по крихкому папері, Доброслав зупинив їх на старанно виведених словах Зміїний Хвіст, а тоді стиха мовив:

— Я знаю, що ти тут.

Світозара з сіруватої імли коридору ступила на поріг, мить вагалася, а тоді до стола підійшла та поглянула на батькові пальці:

— Зміїний Хвіст?

— Саме так колись давно звалася Північ. Ти ж знаєш. Перша згадка про неї у сувої з Вовчого Урвища, як зуміли вирахувати хроністи, була датована за п’ятдесят літ до сувою, котрий знайшли у Заскалі. Там було зовсім мало сказано…

— Те, що на крайній півночі знаходилося похмуре воєводство Зміїний Хвіст і сидів там, у столиці Кам’янопіль, молодий воєвода Велерад, син Тургора, — м’яко продовжила Світозара. — У рештках заскальського рукопису, написаному на п’ятдесят літ пізніше, Велерад описувався вже не як воєвода, а як володар всієї півночі, жінкою котрому була наймолодша з дітей першого князя Благодатної Землі, Дара Гострозорівна.

— Навіть сумніви деяких хроністів брали, чи справді вони обоє жили, чи то таки лиш легенди, — всміхнувся Доброслав, продовжуючи рукопис роздивлятися.

— Історичних фактів про них і справді мало, зате збереглося чимало пісень, в котрих яскраво описуються героїчні подвиги володаря й його крутий норов та чарівність і добре серце княжни, — Світозара схилилася над рукописом ближче до короткого трисвічника, що на столі стояв.

— Ми знаємо, що мали вони єдиного сина, котрому передали північне воєводство, проте ні імені його, ні подальшої долі вже ніколи не взнаємо, бо частина рукопису з’їдена вогнем, — Доброслав звів погляд на неї й ледь помітно всміхнувся. — Дивно це, бо ніде нема згадок, що Кам’янопіль потерпав від пожежі. Так само, як ніде не вказується, що Філофей Перший Цар був їхнім онуком чи правнуком.

— Ти в тому сумніваєшся? Думаєш, Філофей присвоїв собі чуже? — Світозара й сама вже починала замислюватися. — Багато сувоїв нема, решта всі не повні. Хоча з того часу, як ти перевіз їх з Прямиславова сюди, жоден не зник, і там їх стільки літ мов зіницю ока Савло беріг.

— Лиш в тому одному я точно не сумніваюся, — мовив Доброслав.

Хоча Савло завжди стверджував, що найповнішим є рукопис з Вовчого Урвища, Доброслав знав, що то не так. Найповнішим і найзрозумілішим був саме сувій, котрий знайшли у Прямиславові. З нього дізналися про князя Гострозора, котрий першим почав об’єднувати роздроблені території Ближніх Земель у єдине князівство; що мало воно столицю Світоград, що була там пожежа і всі хроніки звідти згоріли, що син його, Горислав Гострозорович, ледь не втратив Благодатну Землю у війні зі своїми братами. За його правління було об’єднано два воєводства: Дзеркальну Гладь та Імлисту Пустку у одне велике воєводство під назвою Синьоморське Урочище, столицю котрого на честь своєї матері нарік він Прямиславів. Мав Горислав Гострозорович жінку, княгиню Умілу В’ятківну, яка родом з Вовчого Урвища була, народила княгиня йому троє синів-княжичів.

— І знову міжусобні війни до чергового роздроблення Ближніх Земель привели, — Світозара згадала про сувій, котрий читала напередодні. — Гориславовичі Благодатну Землю між собою на шматки роздерли, бо кожен князем бути хотів. Північ лиш вціліла. Гадаю син володаря Велерада весь в батька свого пішов. Шкода, що всього не знаємо.

— Багато що за той час ми вже не взнаємо, дитино, — зітхнув Доброслав.

— А що далі? Я іще не читала, — Світозара торкнулася кутика рукопису відмічаючи, що й він вже крихким стає. — Скоро й цей доведеться сховати.

— Далі? Далі безліч воєн за правду та першість, смертей багато, а тоді врешті Філофей Перший Цар крапку у тому кровопролитті поставив, — жорстко відповів Доброслав. — Він один своїм, і нашим з тобою, праотцям вірний лишився. Завжди, де б ти не була, маєш пам’ятати котре твоя рідна земля і яку ціну за неї твій рід віками платив.

Дивилася Світозара на нього і розуміла не лише те, що він казав, але й те, що поміж рядків ховалося. Хотіла спитати, як же так сталося, що з наймогутнішої і найміцнішої частини Ближніх Земель перетворилася Північ на дику некеровану, загалом пропащу вже територію Філофейського царства, але не наважилася.

— А тепер скажи, чого ти прийшла до мене? — різко змінив мову Доброслав.

— Ти знаєш, чого я тут, — тихо відповіла Світозара.

— Я знаю, але з твоїх вуст чути хочу, — пильно-пильно дивився їй у вічі Доброслав, а тоді зітхнув. — Дитино, я для тебе зірку з неба дістати готовий, я тобі лиш найкращої долі бажаю, але не з Демком вона.

— Чого? Бо він не царевич, не княжич, не…

— Бо він не спромігся зі мною відкрито говорити про тебе, бо він за твою спідницю сховався, бо він слабкодухий і малодушний, бо в разі лиха не зуміє тебе захистити, як має захищати справжній чоловік. Ти — безцінний дарунок, а Демко ніколи того в повній мірі не оцінить. Мине час і ти зрозумієш, про що я зараз кажу, — звівся Доброслав на ноги і раптом видався Світозарі настільки кремезним та дужим, наче ті скелі північні. — Настане день, коли ти кожне слово моє зрозумієш!

Переповнена емоціями по самі вінця, але не в змозі відповісти йому хоч би щось, пішла Світозара геть з престольної, а з настанням світанку Доброслав на чолі своєї кавалькади відбув до Заскалю.