9

- Андрій, збирай речі, ми тікаємо, - залетіла я в спальню, кидаючи сумкою, - батьки їдуть влаштовувати наше весілля. Вони вже в дорозі тому давай швидко. 

Хлопець кілька секунд вдумувався в мої слова, а потім розвалився на ліжку та посміхнувся:

- Ну і? Дай стареньким потішитись трохи за дітей. Куплять квіти, замовлять столик в ресторані та й все. 

Він зараз про наших батьків говорить? Сідаю поруч біля нього та починаю загинати пальці:

- Вони найняли агенство, вже замовили "Океан" повністю, замовили зйомку та відео, найняли музикантів та ведучого і це все, що я встигла почути за хвилину поки мама не побачила, що я не вибила після розмови. Ти віриш, що вони обійдуться квітами? - Скептично підняла одну брову, - закатай губу назад.

Бідний Андрій. По його обличчю пробігали сотні емоцій. Але одна переважала - великими буквами там була написана "радість". Він побігав по кімнаті очима і благально покліпав на мене.

- Скажи, що це жарт. Такими темпами кожна собака буде про все знати, як ми розлучатись потім будемо?

- Неа, сонце. Нас майже приговорили. Тому якщо ти не хочеш жити зі мною до поки твоя смерть не розлучить нас... Збирай речі і швидко! Тікаємо з міста поки вони не заспокояться, розпис через два дні, може виживемо якщо не знайдуть. 

Андрій вже почав шукати документи, але спіткнувся на фразі "твоя смерть" і обурливо витріщив очі. Тому не чекаючи питання повільно встала, здмухнула невидимі пилинки. Чую лівою п'яткою, що весіллю бути, бо ми зараз не зупинемось. Але не можу собі відмовити в наших... скандалах, розмовах? 

- Сонце, я як алкоголь, дозовано можна вживати, а от постійний варіант погано впливає на ваше здоров'я, - відповідаючи на німе питання я наближалась до хлопця, а на останніх словах поклала руки на плечі, стала на пальчики та різко клацнула зубами, - з'їм печінку і закушу мозком.

Наречений не здивувався і не злякався, а лише почав тягнути свої лапки до мене. Тоді коронний прийом. Обережно ставлю підніжку та сильно штовхаю хлопця. Бабах вийшов би гарний, якби він не захопив мене з собою! Впали на ліжко ми в двох. Він знизу, я зверху. Лежимо. Я в шоці, хлопець просто рже, що я аж підскакую. Заспокоюю його ударом кулака по животі.

- Тьфу на тебе, - жаліюсь я  і гладжу побитий кулак, - міг бути і м'ягше, або хоч попередити. 

Андрій ж у відповідь знову піднімає брову. Коли він став таким малослівним? І перекатується на живіт. От колбаса лікарська, причавив мене, ще й дивиться так пильно. Дирку протреш. 

Невідомі емоції пробігають по моєму тілу. Він так близько. Між нашими обличчями лише кілька сантиметрів. Заманливо блистять його очі, спокусливі губи малюють посмішку. Він починає нахилятися ближче, я закриваю очі. Та відчуваю...як мене вкусили за носа! Ах ти майбутня жертва хірурга. 

Андрій з хохотом вилітає в коридор, а я замість того щоб побігти за ним починаю прокручувати свої емоції та думки. Чому я хотіла, щоб він мене поцілував?! Незадоволений хлопець знову повертається в кімнату, складає руки на грудях та посилає мені знаки питання. Що ж такого глобального в лісі здохло, що я не побігла по свою улюблену вже сковорідку. Він такий геніальний її заховав на шкаф, думав я не знайду, хе-хе. Обломінго зайчику. Лежу далі та ламаю йому логіку з психікою. Бідненький, треба молока за шкідливість купити.

- Ти що здохла? - Не витримує хлопець та тикає пальцем в мою ногу, - некроманта чи священника замовляти?

Але я його підло ігнорую та повзу до краю ліжка. Зараз мій коханий наречений. Так, і де тут вона? О, знайшла! З щасливим криком дістаю ту саму сковорідку та кровожадно посміхаюсь на шоковане обличчя Андре.

- Викликай травматолога і хірурга. Складати будуть по шматочках, - встаю та переможно посміхаюсь, - і прибиральницю, ти вже не молодий, пісок ще посиплеться. 

Не, в нас сьогодні день абсурду. Згідно з сценарієм Андрій мав тікати з криками "Вбивають", а я злобно сміятися та наздоганяти. Скажіть мені будь ласка. Чому він зажмурився підійшов на крок ближче та сказав "Бий". В мене аж дорогоцінна ноша ледве з рук не випала. Логіка вийшла з чату. 

І жаль якось. Дурнів, лежачих та тих хто здається не б'ють. Правда я не впевнена, що він відноситься не до першого пункту. Це він так кається, що вкусив чи знущається?

Старіємо... Не встигла я розглянути варіанти амністії. Різний крок до мене, ривок і моя найкраща, наймиліша та найрідніша сковорідка в руках цього....навіть слів немає. Але ні, мій язик до Києва через Африку доведе.

- А ну віддай! Недо клієнт паталогоанатома. - Намагаюсь я відібрати мою радість в цьому темному світі, але Андрій підло забирає її з під мого носа в останній момент.

- Забери, - посміхається хлопець та протягує сковорідку. Як ніби я не знаю. Варто мені тільки смикнутись і вона в іншій руці далеко від мене.

- Цікаво, мені як майже вдові, щось дістанеться, - роздумую в голос і намагаюсь продумати способи повернення мого непосильно нажитого майна.

- Недочекаєшся, - просить своєю посмішкою перерахувати зуби хлопець.

- Лікар сказав в морг, отже в морг, не треба тут розраховувати на реанімацію.

Треба Андрія познайомити з Сашою, нехай знає хто його в останній путь проведе. Ех, люблю Алекса, шикарний аспірант, жаль лише місця в лісі вже не вистачає для всіх бажаючих пограти на моїх нервах.