Глава 18. Зустріч

Глава 18. Зустріч

«А Боги сміялися весь ранок і вечір... смішила їх фраза «Випадкова зустріч»…

Невідомий автор

***

Еріка

Я так кричала й просила відпустити мене з машини, що Раян замкнув дверцята на замок, щоб я на ходу не вискочила. Тарабанила руками по дверях і склі й зовсім не відчувала болю. 

Приїхали додому і я миттю вискочила з автівки та зайшла на емоціях у під'їзд, а згодом і в квартиру. Планую зібрати свої речі й утекти звідси хоч би навіть пішки. 

Раян ішов слідом, зачинив двері на замок та, схоже, планував знову продовження сварки… Але все. Немає більше жодного терпіння. Не хочу ні сваритися, ні миритися, ні взагалі розмовляти з ним. 

Поки складала речі в сумку та збиралася їхати до батьків на таксі, Раян зайшов у кімнату та побачив, що я роблю.

– Тікаєш? – єхидно запитав.

– Хіба ж від такого чоловіка, як ти, не втечеш? – протягнула з такою самою єхидністю.

– До коханця свого? 

– У тебе параноя. Лікуйся! А виправдовуватися та щось тобі пояснювати не бачу ніякого сенсу. 

– Залишися на цю ніч… – тихо попросив і підійшов упритул, – лише одну-єдину ніч… і більше я тебе ні про що й ніколи не попрошу. А завтра відвезу сам до батьків, якщо захочеш. Я хочу хоча б цю ніч побути з тобою поруч.

– Раяне, яка ніч? Це ти таким чином знову намагаєшся отримати моє пробачення та жалість. Ти подивись на мене, якою я стала з тобою – неврівноваженою психічкою, яка при першій ліпшій можливості одразу в плач. Я на людей кидаюся, бо в мене настрою немає  з ними нормально розмовляти через наші щоденні сварки. А вони всього лише хочуть дізнатися про мої справи… Раяне, я ненавиджу себе такою, якою я стала з тобою…

Він довго думав над моїми словами, а потім вийшов із кімнати та закрився в іншій, з гучним стуком зачинивши двері. Схоже, хотів щоб почули його нерви аж на десятому поверсі. 

Я відчула біль у руці, якою тарабанила по дверцятах машини. Вона ниє і болить. Оглянула руку, а вона і червона, і місцями синя. Схоже, що забій. Від безсилля впала на ліжко, знову вмиваючись сльозами. Ну чому мені так важко його покинути? Здавалося б, що тут складного – встала, склала речі й пішла! Так ні ж… не можу, щось тримає… якась невидима сила тримає мене біля нього й не відпускає.

Розумію, що він чоловік нікудишній, але ж не завжди так було… здається… Проте були й радісні моменти. Ми кохали одне одного й здавалося, що немає більшого кохання, ніж у нас. Ми сміялися, жартували, насолоджувалися присутністю один одного й просто були поруч.

Але ні, негативних емоцій було вдесятеро більше, ніж позитивних. Він жахливий чоловік і ніколи мене не розумів, не підтримував. Чаша терпіння перелилася… просто перекинулася, розбилася й більше немає куди складати те терпіння. 

У таких думках, які краять серце на частини, незчулася як заснула. Лише вночі відчула, як прийшов до мене Раян, обійняв, притягнув до себе, й так тремтів, наче осиновий листочок на вітрові. Він знав, що скоро упаде в прірву, й тремтів, бо хотів просто бути поруч…

***

Два дні пролетіли дуже швидко. Я ходила на роботу чорніше грозової хмари. Всі, хто не бачив мене, питав як я себе почуваю. Та я лише кидала на них застережливі погляди, у яких читалося: «Не чіпайте мене, інакше пожалкуєте!» Люди шарахались від мене, немов від справжнього прокляття, й тікали в різні сторони, хто куди бачив. 

Не знаю, що мене тримає біля Раяна, та покинути я його ніяк не можу. Все-таки, хочу дочекатися той день, коли потрібно буде піти до суду за рішенням, а потім уже десь піду з його квартири. Ще не вирішила, куди… не знаю. Здається, я мазохістка, якій просто подобається таке відношення до неї вона не бажає нічого змінювати. Але ж я прагну змін… в душі прагну… Проте нічого для цього не роблю.

Думки про Річарда та його повідомлення почастішали й стали регулярними. Я лише цим і рятувалася від нагнітаючих думок. Чоловік мені снився ночами, а щоранку присилав повідомлення з побажаннями «доброго ранку», «хорошого дня» та «чудового настрою». І як може така увага не подобатися? Вдень чоловік питає про мої справи, підтримує у будь-якому починанні та завжди бажає тільки найкращого. Увечері ми зідзвонюємося та розмовляємо про те, як у кого день пройшов. 

Вчора  через свій поганий настрій обмовилася йому, що, можливо, не прийду на зустріч. Щось мене перемкнуло і я почала вважати, що даремно запросила його на побачення… Та чоловік образився. Він сказав, що я не тримаю своє слово й це дуже погано. Звісно, він має рацію. Річард завжди знаходить такі правильні слова, що я починаю дивитися на життя під іншим кутом і мене це неабияк дивує, оскільки тоді думаю, як же я могла того чи іншого не помічати… Він хороший чоловік. Аж занадто. Я б сказала ідеальний… Проте чи не помиляюсь?

Нашу переписку доводиться приховувати у прихованих повідомленнях, оскільки Раян постійно вдома й він вперто вирішив жити зі мною, наче це щось змінить. Та мені вже так набридло постійно приховуватися… 

Сьогодні наша зустріч. Настала таки довгоочікувана мить першої зустрічі. Хоч би не останньої... Я нарешті його побачу, бо вже просто з розуму сходжу. По телефону мені його не вистачає, а повідомлень моєму серцю занадто мало…