Хвороба чи ліки?

3. ДЕ МИ БУДЕМО ЖИТИ?

Все жили вровень, скромно так,
Система коридорная:
На тридцять восемь комнаток
Всего одна уборная.

 

Володимир Висоцький

 

Питання, звісно, стоїть не про географію. А про саме житло, як таке. Як же воно буде виглядати після коронавірусу?

Здавалося б, які тут можуть бути питання? Здавалося б, якби не останні тенденції…

Пам’ятаєте поняття – «смарт-квартира»? Тобто – малесеньке за розмірами помешкання. «Смарт» - значить розумна. І от нас намагалися переконувати, що це дуже розумно – мешкати у такій. Людина менше місця займає. Менше ресурсів споживає. І таке інше.

Не знаю, як у вас, а в мене у стрічці Фейсбуку останніми роками постійно траплялися відео інтер’єрів таких квартир. Там меблів, які спеціально для них розроблені. Усі ідеї – щоб умовно комфортно існувати у малому просторі. Навіть цікаво іноді було дивитися, як складається та ховається, наприклад, велике ліжко, замість нього розкладається письмовий стіл… Усе – у одному просторі.

Пам’ятаєте, як намагалися «ущільнити» професора Преображенського?

Взагалі, житло такого типу відомо з радянських часів. От тільки називалося воно просто «гостинка». Звичайно, якщо назвати його «розумним», сутність не зміниться.

Що цікаво, пропонується усе це не лише людям, в яких немає грошей на щось більше, але й адептам тієї самої ідеології «займати менше місця».

Ідеологія, як ми далі побачимо, сама по собі хибна. Але ж це не самостійна ідея.

Завжди, протягом усієї людської еволюції, якраз фізичне місце, яке займає, контролює чи яким володіє людина, - показувало, наскільки ця людина успішна, чого, власне, вона досягла. Розпочиналося це, звісно, з земельних володінь: звичайно, земля була цінним ресурсом для виживання. Але … досягнення людини завжди було видно й за розмірами її будинку. Або квартири. А пізніше – і робочого простору. Умовно кажучи, чим вищий начальник, тим більший в нього кабінет. А якщо іще вищий, то в нього перед кабінетом – приймальня, а за кабінетом – кімната відпочинку. З іншого боку, ті, хто на нижчих щаблях соціальних сходів, - жили у спільному приміщенні: казарма (не лише військова), гуртожиток, або орендований куточок, навіть не кімната.  І мрією було з цих умов вирватися.

Чому? Бо особистий простір – це є одна з основних потреб людини. І його збільшення, відповідно, теж.

І справа не лише у площі, як такій. Простіше людині, яка живе сама. Але, якщо люди живуть разом, то є потреба іще й усамітнитися, а отже, кімнат у помешканні повинно для цього бути, принаймні, не менше, ніж мешканців. (Це, до речі, якраз те, чого не давали зробити радянські норми забезпечення житлом.)

А що маємо зараз? По суті – ту ж саму зрівнялівку нам пропонують у вигляді «прогресивної ідеї». Квартири окремі, з усіма зручностями, але «смарт», тобто зовсім невеликі, - і для бідних, і для середнього класу.

Хіба це не лівацька за своєю сутністю ідея?

До речі, її носії несхвально відносилися до приватних будинків. І «місця багато займають», і спонукають користуватися приватним автомобілем (але до останнього ми іще окремо повернемось). А маленькі, щільно розташовані квартири, де до усього близько… Де і робота, і магазини, і розваги, - за можливістю у пішохідній доступності… От так вони бачать ідеал. Але це, у свою чергу, означає: усе життя проходиться у межах кварталу, жодної зміни обстановки. Усіх, з їхньої точки зору, треба загнати у мурашники… До речі, якщо ви читали мій роман «Ті, що не бачили неба», то, можливо, звернули увагу: описаний у ньому Корпус – логічне завершення цієї ідеї. Одночасно позбавити людину свободи пересування, великого особистого простору та … можливості конкурувати з іншими та, у процесі цієї конкуренції, за рахунок власних досягнень, отримати кращі, у порівнянні із іншими, умови життя. У тому числі й більший особистий простір.

Як би там не було, а нас переконували, що … такий хід думок – нормальний, що це – раціонально з якоїсь точки зору.

А потім … прийшов вірус.

І теорія, що «людина повинна займати менше місця», розбилася об реальне життя.

По-перше, у тих сім’ях, де хтось захворів, і потрібно було забезпечити його ізоляцію, наскільки це можливо при спільному проживанні, наявність окремих кімнат для кожного члена родини стала питанням виживання. А у такій ситуації може опинитися буквально кожна родина.

По-друге… У різних країнах ввели різні за обсягом карантинні заходи. Десь взагалі заборонили, за винятком задоволення життєвих потреб (типу купівлі продуктів) виходити з будинків. Десь, як в Україні, це заборонили окремим віковим категоріям, але усім іншим обмежили пересування, у тому числі прогулянки у парках, та до того ж – не було потреби ходити на роботу…

Пам’ятаєте, як ви мріяли «більше часу проводити з рідними»? Так ось же вам можливість… Але результатом цього, - причому такі дані отримані у різних країнах, - став спалах не лише інфекційного захворювання, але іще й домашнього насильства.

Чому? Бо, якими б близькими не були люди, постійне перебування разом діє на психіку.  Особистий простір та можливість усамітнення – це необхідність для людини, це життєва потреба. Як з’ясувалося, робота та дорога на роботу якраз і забезпечували можливість «не бути разом постійно». Відпочивати від постійного перебування у одному просторі. А от коли таку можливість відібрав карантин – це й призвело до спалаху домашнього насильства.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше