День 2.

Ранок.

Бачиш, все ще тримаюся і роблю записи!

Мирунка спитала, що це я роблю. Ніби-то їй раптом стало цікаво! Я проігнорувала цю тупість. Вона все ще косо поглядає мені в потилицю, доки пишуться ці рядки. Ненавиджу її. Дивно, як тільки раніше язик повертався називати це стерво — подругою? 

Обід.

Сьогодні мені знову було ліньки щось готувати. Я все сподівалася, що Саша покличе мене з собою на обід, але він в першу чергу згуртував біля себе весь триклятий кабінет продавців. Я не знаю жодного з них. Мені не хочеться їх знати. Скоріше за все, я не влиюся у цю галасливо-жартівливу компанію. Та й дівчата на мене поглядають скоса, ніби знають, що у мене на думці. Усі дівчата знають, що на думці в інших дівчат. Тому жіноча дружба така коротка. Але мені це зовсім не на руку.

Тож я сиджу тут, пишу оце і невлад відповідаю Олегу. Він знову розповідає мені про політику, про Зеленського і про те, за кого варто голосувати на виборах. А мені це знати зовсім нідочого. Впевнена, Сашко б не розповідав про політику, він знайшов би тему по цікавіше.

Вечір.

Приходжу — і знову вона. Знову приперлася раніше за мене. Інколи здається, що вона узагалі не працює, а тільки йде кудись зранку гуляти, і повертається, щойно я заберусь на роботу. Їй некомфортно зі мною практично так само, як і мені з нею. Я бачу це, відчуваю. Але що з того? Нічого ж не змінюється. А отже, мені немає до того жодного діла.

Зате мені написав Саша! Звісно, по роботі, але з ноткою флірту. Типу, "переживаю, щоб ти завтра була", "як я без тебе"... І чому я купуюся на цю нісенітницю? Чому постійно перевіряю чат, в надії побачити ще одне повідомлення? Дура.