Я бачу тебе

Раніше такого ніколи не траплялось. Він дав мені, як сам це й назвав, “затріщину”. Голова в мене дійсно затріщала від неї, виправдовуючи свою назву. Ні, він не міг цього зробити. Він кохає мене. Потім від нього була фраза про те, що я заслуговує на це. Мене охопила істерика. Він ненавидів коли я плачу. Такого просто не може бути, можливо з кимось іншим, але аж ніяк не зі мною. Голова жахливо боліла. Одночасно пульсуючий і пронизуючий біль відлунювався у місці “затріщини”. Коли я вибігала на вулицю, то схопила зовсім не ту куртку. Ззовні починався дощ і я, в куртці без капюшону і ,звичайно ж, без шапки, тікала в бік автобусної зупинки. Стоячи на місці зупинки громадського транспорту, я відчула наскільки боляче моїм вухам від поривчастого та холодного вітру. Дощ посилювався й люди почали ховатись під укриття зупинки. Мені не було місця в цьому світі, нікому не потрібна, вимушена просто ковтати свої нестерпні образи. Та мені навіть не було місця під цим проклятим навісом і краплі щедро полились на мою неприкриту голову й легеньку куртку. Я нарешті дочекавшись свого автобуса, заскочила в нього, заледве стримуючи сльози. Я казала його матері, що він почав розпускати руки, шукаючи допомоги в неї, поради або хоча б навіть жалю, але вона лише сумно поглянула у відповідь. Як би ми з ним не сварились, та він ніколи не чіпав мене. Це був не він, це не мій чоловік, він не зміг би. “Затріщина” нагадувала про себе. Хочеться кудись сховатись, напевно, це інстинктивно. Я запізнююсь в університет : автобус затримався, ще й на мосту рух зупинила аварія. На телефон раптом прийшло повідомлення й витягнуло мене з урвища роздумів. Номер був мені невідомий і я просто видалила повідомлення, навіть не прочитавши його. Я не уявляю як саме я виглядала в той момент, але було очевидним, що біль відбився на моєму обличчі. Прийшло ще одне повідомлення, з того ж таки невідомого номера. Дощ за вікном автобуса вже не можна було назвати грибним. Ще повідомлення. Я знала, що він жорсткий, відверто кажучи, мені це подобалось, бо з ним я почувалась слабкою та чутливою, але я ніколи не уявляла, що він може бути ще й жорстоким. Ще одне повідомлення. Чорт забирай! Я відкрила текст SMS, що надіслав мені цей надокучливий невідомий номер. “Сім!” - короткий напис про щось повідомляв, але мені було байдуже. “Напевно помилились номером або чергова розсилка” — подумалось мені в той момент. До початку пари всього 10 хвилин, а я все ще в заторі. Яку причину свого запізнення я назву? Мені немає місця в цьому світі. Я ніколи не була ідеальною, та ніхто взагалі не ідеальний. Чому ці краплі, цей дощ просто не розчинить мене?

Ввечері він прийшов, ніби нічого й не відбулося. Це була його звична манера поведінки: зроби вигляд, що нічого не сталося й проблема розсмокчеться сама-собою. Вночі мені не спалось. Сон став набагато гіршим з тих пір, як я перебралася до нього, та цього разу я просто не могла зімкнути очей. Мене сковував жах, який я не могла пояснити. Гортаючи стрічку Instagram, я замислилась наскільки усі ці фотографії несправжні, всього-на-всього фальшивки, ілюзії щасливого життя. Якась машина засвітила фарами в наше вікно. Машинне світло роздерло нашу спальню і я побачила його. Хтось сидів на кріслі мого чоловіка і просто споглядав на мене. Я бачила як рухаються його плечі, коли він дихає. Автомобіль від’їхав й світло зникло. Я перестала бачити його, але знала, що він і досі там сидить. Тепер я зрозуміла природу свого жаху, ним був цей гість. І як давно він там сидить? Мене відволікло сповіщення в Instagram, хтось намагався надіслати мені повідомлення в Direct. Нік користувача був мені невідомий і я з цікавості вирішила поглянути на повідомлення. “18 березня о 20:20 це станеться. Будь готова!” - попередило мене повідомлення. Я зайшла на профіль цього загадкового користувача й не побачила там абсолютно нічого: жодної фотографії та інформації про себе; користувач мав назву “death18032020”. Заскрипіло крісло і я згадала про гостя. Від страху я повністю накрила себе ковдрою, ніби мале перелякане дитя, що на ніч наслухалось страшних історій. Знову повідомлення в Direct – “Я бачу тебе”. Я почала тремтіти. Мені просто ввижається, це просто зоровий обман. Я намагалась себе заспокоїти, але раптом я відчула як щось присіло на краєчку ліжка. Під вагою “гостя” ковдра трохи натягнулась і тут до мене прийшло усвідомлення, що це зовсім вже не гра світлотіні. Я, не чуючи себе від жаху, прожогом вискочила з-під ковдри й ввімкнула світло. Крісло було порожнім. Біль пронизав мою голову гострими шпажками, в очах з’явились темні кола й останнє, що я встигла помітити був стурбований вигляд мого чоловіка.

Прокинувшись вранці, помітила, що в квартирі я була одна. Я не знала котра була година, проте здогадалась, що мій благовірний вже вирушив на роботу. Відчинивши двері холодильника, то зрозуміла, що пішов він ще й голодним, тож додому ввечері повернеться скоріш за все мовчазним та роздратованим. Остаточно прийшовши до тями, я вирішила зателефонувати мамі. Вона довго не підіймала слухавку, але на третій спробі все ж таки відгукнулась. Голос у неї був не дуже дружелюбним (здавалося, ніби вона лише й чекає моменту перейти на крик), вона не була налаштована на розмову та і її якось мало цікавили мої справи. Я хотіла була спитати в неї, що вона може порадити від головного болю, але мама сказала, що вона дуже заклопотана й поклала слухавку. Це було нормою наших взаємовідносин й тому після цієї “приємної” телефонної розмови, я вирішила взятись за ще не завершену доповідь та презентацію. Я ввімкнула ноутбук, взяла яблуко (це мій звичний сніданок) і відкрила потрібні мені файли. Те, що я побачила нагнало на мене хвилю гніву й відчаю: вся моя праця, над якою я вже зо два тижні трудилась, була знищена і замість неї майорив напис “Шість днів, дорогенька!”. Що за ідіотські жарти? Та як він міг? Як він посмів? Та за що? Він же знає як довго й важко над працювала над цим документом. Напевно, чи не вперше за увесь час нашого знайомства я по-справжньому в той момент ненавиділа його. Повна рішучості, я взяла телефон і подзвонила йому: