Минуло 19 років

    Мерабель їхала в наповненому людьми автобусі. Довелося усю дорогу стояти. Але це варте того. Вона твердо вирішила, що переїжджає у містечко. Можливо там вона нарешті отримає роботу мрії й дочекається спокійного життя. Речі давно були завезені у її нове житло, тепер залишилось познайомитись з сусідами. Мерабель думала про вечірку, але раптом автобус наїхав на глибоку яму. Транспорт похитнувся і жінка випадково доторкнулася плеча молодого русявого хлопця, який сидів у навушника та робив вигляд що нічого не сталося.

-Будь ласка тільки не знову,- мимрила сама до себе Мерабель.

    Прокляття не оминуло її і цього разу. Запах пирогів. Легке запаморочення. Знову видіння. Тепер Мерабель стояла посеред саду. Прекрасного саду. Здається, вона потрапила у кіно. Нічне небо. Зорі пливуть поволі, сяючи. Розкішний двох-поверховий фонтан з трьома дельфінами на самому вершечку, які перепліталися в одне ціле. Трохи далі лабіринт з густих зелених кущів, вистрижених під лінійку. Позаду арка оплетена білими трояндами. Як шкода що у видіннях вона не може відчувати запахів. Від арки вела стежина, вздовж якої були посаджені маленькі деревцята. Їхній стовбур мав химерний вигляд. Він складався з багатьох тонких гілочок переплетених між собою, а листочки маленькі та щільні. Стежинка вела у непроглядну темряву. Куди ж вона може привести? Раптом спалахнули маленькі ліхтарики, які були прилаштовані до цих незрозумілих дерев. Вони були не помітними в темряві і вмикалися коли хтось проходив цією стежиною. Мерабель звернула увагу на хлопця та дівчину які прямували до фонтана. Вони нервово про щось перемовлялися. Хлопця жінка одразу впізнала. Це той самий білявий юнак. Проте його супутницю Мерабель не могла розгледіти. Для неї ця незнайомка була просто чорним і витонченим силуетом. Таке з дівчиною трапилось уперше. Чому вона не може розгледіти цю загадкову пані? Їхньої розмови вона також не чула, проте одразу зрозуміла, що вони кричать один на одного. Раптом незнайомка розвернулася й кинулась назад, але юнак вправно перехопив її руку притиснув до себе й поцілував. З цього моменту Мерабель почула: «Кінцева зупинка». Дівчина знову повернулася в реальність. Вона оглянула всіх присутніх та хлопця не знайшла. Хто ж він такий? Чому вона побачила це видіння?

    Люди потроху розійшлись. Мерабель витягнула з автобуса свою валізу й вдихнула на повні груди свіже повітря. Вона поглянула на вулицю, якою прогулювались незнайомці. Вони не поспішали, не сварились і навіть привітно посміхалися. В маленькому містечку люди були набагато привітнішими ніж у заклопотаному мегаполісі. Мерабель пішла вулицею. По ліву руку, вздовж розташовувались різні маленькі крамнички, перукарні, пекарні. А по праву руку була дорога по якій інколи проїжджали автомобілі. Частіше можна було зустріти велосипедистів. Мерабель почала шукати свій будинок. Усі ці вулички були сплутані між собою, тому пошук свого нового дому трохи затягнувся. За цей час поки жінка сновигала між різними охайними будиночками, вона змогла скласти карту містечка у своїй голові. Тепер вона, приміром, могла дістатися до школи чи парку.

    Сонце налилось помаранчевим кольором і розфарбувало небо навколо себе рожевим відтінком. Мерабель нарешті дісталася до свого будинку. Вона була задоволена своїм вибором. Містечко тут тихеньке тай оселі маленькі й затишні. Хоча що це? Біля сусідів стояв автомобіль поліції. Молода руда жінка бурхливо пояснювала двом чоловікам у формі про якесь пограбування. Вона невгамовно розмахувала руками, а потім вказала на Мерабель. Дівчина в цей час рилася у своїй сумці, шукаючи ключ. Один з чоловіків підійшов до неї.

-Добро вечора!-привітався він,-Мене звати Кевін. Мого напарника Біл. Ви маєте проїхати з нами.

-Що?-здивувалась дівчина,-Я тільки що приїхала.

-Ваше ім’я громадянка?!-підбіг Біл та вийняв зелений записничок.

-Мерабель.

-Вас звинувачують в пограбуванні. До з’ясування обставин маєте проїхати з нами.

-Це якась помилка,-захитала головою дівчина,-Я тільки що переїхала сюди.

-Але ж приїжджала сюди і раніше,-нарешті заговорила руденька сусідка, що визирала за плеча Біла.

-Так, але тільки для того щоб розкласти речі, розставити меблі. Ну самі подумайте, для чого мені переїжджати туди де мене можуть спіймати.

-Ми все розумієм, але маємо перевірити,-співчутливо мовив Кевін,-Такі правила.

-Гаразд. Я тільки валізу занесу до будинку і вийду.

-Ви пильніше за нею дивіться, а то зараз втече,-не вгавала сусідка.

     За секунду Мерабель знову вийшла на вулицю, замкнула двері будинку й сіла в автомобіль поліції. Усі їхали мовчки. Дівчина помітила, що Кевін весь час зиркає на неї. Невже думає що вона втече?! Мерабель обурено відвернулася до вікна. Вона споглядала як люди поверталися додому і те як з’являлися перші зорі. Схоже сусідам Мерабель не сподобалась, промайнула думка в голові. Так чи інакше їм все одно доведеться змиритися з цим. Мерабель впевнена, що затримається тут надовго. Вона витягнула з кишені джинсів клаптик паперу й розгорнула. На ньому було оголошення про пошук шерифа. Цьому містечку потрібен той хто зможе слідкувати за порядком і Мерабель з цим упорається. Це її мрія.

    Їхати довелося аж в наступне місто. Їхній відділок був далеко на окраїні. Тепер не дивно чому потрібен шериф. Кевін вийшов з авто й відчинив дверцята, галантно подавши руку Мерабель.

-Виходьте пані.

-Ні,-стрепенулася дівчина й відсахнулася від поліцейського.