4.

Олег просигналив і поїхав у протилежний бік від нашого будинку.  Цікаво, що у нього вихідний, додому не поїхав.  Які в нього є справи?  Відкинувши всі думки убік, я зайшла до будівлі.  Величезні, панорамні вікна, світлий хол, все зроблено у світлих та теплих відтінках.  Охорона в холі підказала, де знаходиться моя аудиторія.  У дверях, я зустрілася з головою нашої групи.  Вона провела мене усередину.

-Здрастуйте хлопці, це наша нова студентка, Ольга Романівна Орлова.  Прошу любити, поважати та допомагати.

-Ми можемо ще й нагодувати.  -Одізвалася симпатична брюнетка.  -Я Аліна!  Аліна Волкова.  Знаю де тут можна смачно та недорого поховати.  -Я розтягнулася в посмішці.

-О поїсти, я звичайно люблю.  Думаю ми з тобою потоваришуємо.

-Ти, Мені вже подобається, ок проходь.  Там, на мою думку, наприкінці ряду, було вільне місце.

-Спасибі!  -Вчителька відзвітувала, що до початку пари є ще 15 хвилин.  І ми можемо познайомитися.

Пройшовши в кінець аудиторії, зауважила, що єдине, вільне місце, поряд із хлопцем у сонцезахисних окулярах.  Окулярах млинець!  Я в шоці, за вікном гроза, дощ, хмари, а він в окулярах, у кабінеті!  Переборовши своє здивування, я підійшла до нього:

-Привіт, я вибачаюсь, але єдине вільне місце, поряд з вами.  Можна я присяду?  -Хлопець обернувся, підняв одну брову, і видав:

-А за що Ви, власне, вибачаєтеся?

-Ну, як за що?  За те, що вторглася у ваш особистий простір.  -Він засміявся, по-моєму щиро.  А я встигла відзначити, що має дуже гарну посмішку.  Слава Богу, що всі були зайняті своїми справами і просто не звертали жодної уваги.  -Красива.

-Їм, Не зрозумів ...?

-Я говорю, усмішка красива, можна я вже присяду.  Не хочеться тут простояти, цілих три пари.

-Сідай, і ... Привіт.  Я Дмитро Волков.  Для своїх просто "вовк".

-Приємно познайомитись, Вовку!  А я Орел.  -Простягла йому руку і засміялася.

-Що ж, тебе сюди занесло, у кінець навчального року?  Орлице!

-Оо, ну дуже нудна історія.  Брат змусив, він тут мешкає і працює.  Говорить можливостей більше.  А мені здається, що він просто хоче відгородити мене, від моїх проблем.  А то нічого такого.  -Ну ось, що ти, зараз ліпиш.  Абсолютно чужій людині, що майже відкрила душу.

-Ну раз, він так дбати, значить у нього, є на те причини.

-Так напевно.  Ааа ... - І я кивнула убік, симпатичної брюнетки Аліни.

-Так!  Сестра моя молодша.  Любителька пожерти.  -Вовк засміявся.

-Молодша?  -Я перепитала.

- Коротко, і у справі.  Мені 23, це моя друга вища.  Перше не справило враження.  Згодом я зрозумів, що люблю дітей.  Їх треба чогось вчити.  Вчити правильному.  -Ну що ж... Не одна я, відкриваю свою душу.

-Зрозуміло, це не погано!

-Ну Давай, питай!

-Аа ... Що я повинна запитати?

-Хочеш сказати, що тебе зовсім не цікавить мій зовнішній вигляд?

-А Що з ним не так?  -Він був одягнений у чорну футболку, чорні джинси.  Волосся в нього було теж темне.  На правій руці, срібний браслет, на лівій же, простий механічний годинник.  А ну точно!  Окуляри!

-Тобто тебе не бентежить те, що я в окулярах?  - і цієї хвилини, зайшов викладач.  Наша розмова була перервана.

Всі півтори години ми сиділи слухаючи і іноді нотуючи лекцію.  Дмитро, в основному, був занурений у свій телефон.  Я відзначила б, що дуже не дешевий телефон.  Коли пара підійшла до кінця, нас нарешті відпустили на 20 хвилинну перерву.  Діма встав перший.  Я не могла, не відзначити, що він досить високий та спортивний.  Уххх.  Напевно, у нього багато прихильниць.  О Боже, Орлова!  Куди тебе понесло?  Давно такого не було, щоб я почала звертати увагу на хлопців.  Мабуть Олег має рацію.  Переїзд на користь.

-Ти не відповіла на моє запитання!  -Сказав Діма і махнув рукою на вихід.  -Підемо.

-Куди?

-Оскільки сидиш разом зі мною, навряд чи хтось із одногрупниць, захоче з тобою спілкуватися.  Тож тепер я, твій університетський друг.  Ходімо говорю, ти ж їсти любиш!  Буду тобі все тут показувати, розповідати і годувати.  -Він посміхнувся, подав мені руку.  Я простягла у відповідь свою, але в ту ж мить по тілу пробігли, тисячі розрядів.  Ой це не до добра.

-П... Ходімо.  А чому, ти, кажеш, що ніхто не хоче спілкуватися?

-Ну подумай сама, окрім Волкових, з тобою більше ніхто навіть не спробував заговорити.  Та й дуже треба.  Я теж здебільшого мало з кимось спілкуюся.

-Так ти, мене пошкодував, чи що?

-Ні, Ти не правильно розумієш.  Як тільки в моєму колі хтось з'являється, я не дозволяю нікому з ним спілкуватися.  Це нібито, як захист.  Хоч розумій як хочеш.

-Тобто хочеш сказати, що знаючи мене якихось півгодини, ти, зробив мене своїм другом?  -Потік думок, не давав мені прийти до тями.  Перебуваючи в легкому шоці, все ж таки змогла прийняти його слова.

-Ну Щось типу того!  Прийшли.  -За розмовою і не помітила, як ми опинилися в альтанці на задньому дворі універу.  Діма попросив почекати його кілька хвилин і пішов.  Через хвилин 5, він з'явився з двома склянками кави та сендвічами.

-Пригощайся, бо Аліна кудись втекла, хоча сама обіцяла тебе годувати.

-Дякую, - відпивши свою каву, я вирішила повернутися до нашої розмови.  -Так, що ти, там казав мені про свої окуляри?  - Відкусивши бутерброд, подивилася на своє відображення в його окулярах.

-Тебе вони не бентежать?  Не погоди якось.

-Чому бентежити?  Це твоя справа.  Кожен сам вирішує, як йому виглядати.  Мені все одно хто, як одягається.  Адже судять не на вигляд.

-А на мою думку, на вигляд можна багато сказати.  Чи не так?

-Не можна судити лише на вигляд.  Це як цукерка... Обгортка наче звичайна, а смак її п'янить.  Або ж як яблуко.  Зовні гарне, блискуче, а всередині виявляється черв'як.  Так і з людьми.  Ми не можемо знати всю ситуацію, ми бачимо лише ту частину, яку нам можуть або хочуть показати.

-Ти Напевно права.  Я тобі не помилився.

-В якому сенсі?

-Я Сам по собі.  Рідко з ким спілкуюся, а тим більше відкриваю душу.  Але ти, інша річ.  Чомусь я це зрозумів одразу, як тільки ти, зайшла до кабінету.  Напевно, п'яте почуття підказало.  -Домовивши останнє слово, він засміявся.  -От чому, я весь час в окулярах, так до тебе не зайвий раз тикатимуться.