Продовження 1

Ти більше не хотіла говорити, притиснувшись до мене сильніше закрила очі засинаючи в своїх думках. Всіх кого я раніше зустрічав дивувалися моєму стилю життя, вважали що я сам підштовхую себе ближче до ями. Але ти, ти сказала що це класно, що це не погано. Напевно перша хто так сказав.
Я не міг довго спати, на ранок відкривши очі з першими промінцями сонця, яке показалося лише на мить крізь щільні хмари які нас оточували. Ти ще спала, притискаючи мою куртку до грудей. Закривши палатку вийшов, на дворі було прохолодно, всі дрова що вчора я назбирав промокли. Тепер вони були не потрібними. Підійшовши до байка перевірив чи все добре з ним, ми могли їхати дальше. В лісі було холодно, та не було чім зігратися. Я почав по трохи збирати речі в рюкзак коли ти вийшла з палатки сонна, квола усміхаючись.
- Куди далі?- запитала поглянувши в гору, мав бути знову дощ потрібно їхати до найближчого мотелю, поїсти та в дорогу куди ти захочеш.
- Куди хочеш?
- Я хочу побачити море, але спершу стрибок з парашутом, ти як?- запитала дивлячись на мене. Я не міг відмовитися від такого, тим паче що мій приятель саме займався таким бізнесом він жив, за двісті кілометрів від того місця де ми були. Прийдеться заїхати на заправку і в дорогу.
- Добре я подзвонюю Ромі, він все зробить.- ти підійшла повільно до мене, досі ти не дивилася так розгублено.
- Що таке,- опустивши намет в низ запитав,
- Тоді можна.
- Небо так можна, я вже стрибав два рази коли був меншим. Рома займається цим вже п’ять років, це його бізнес, він живе в Києві.
- Нам буде потрібно повернути назад.
- Так, це займе якихось п’ять шість годин, вже завтра ти стрибатимеш.
Дорога зайняла більше часу чим я думав, нам прийшлося зупинитися на відстані п’ятдесяти кілометрів. Я вийшов з туалету відчуваючи дискомфорт в районі серця, в такому стані я не зможе вести мотоцикл. Потрібно зупинитися в готелі чи мотелі, щоб стало легше. Підійшовши до тебе, ти стояла накрита моєю курткою і тряслася, дощ лив на нас обох. Поки ми їхали обидва змокли вже достатньо. Я знав що в кількох метрах від заправки був мотель, не великий, але там мало знайтися місце для нас. Ні в тебе ні в мене не було великого вибору, в таку погоду буде важко їхати, потрібно чекати поки пройде злива.
- Може ми зупинимося не надовго до поки дощ не перестане,- промовила ти дивлячись на мене. Я кивнув знаючи що на язику в мене саме крутилися ті самі слова. Я був радий що ти сама захотіла цього, та серце і далі боліло.
Ми взяли невеликий однокімнатний номер, на другому поверсі в самому кінці комодору. Ти тоді ще оглядалася по сторонах, на звуки які лунали з кімнат. Зайшовши в середину, я взяв пігулки зі свого рюкзака, запивши водою направився до душу. Ти саме стояла коло вікна знімаючи свою футболку яка була повністю мокра.
- Замовити щось на вечерю?- запитав коли вийшов, ти вже стояла в дверях перекутана ковдрою киваючи. Твої ніжки були голими, стало помітну твоє татуювання.
- Красиве,
- Дякую,- відповіла зайшовши в середину,
Мені довелося спуститися в низ, щоб принести нам їсти. Ти вже лежала на ліжку теліпаючи ногами дивилася на стелю. Поклавши на стіл вечерю сів поруч коло тебе. Ти усміхалася, бувши в футболці яку я тобі дав, вона закривала ледь твої сідниці.
- Я приніс їсти.- ти повернулася різко встаючи, і тут я вперше зрозумів що ти хвора. Хоча досі не знав що таке, але ти просто встала на ноги, і різко похитнулася, так наче земля поплила в тебе під ногами. Ти схопилася за голову, стиснувши свої очі до купи, пройшло якась секунда як ти вже сиділа на ліжку скрутившись.
- З тобою все добре? ,- запитав я відчувши як ти стискаєш мою долоню киваючи.
- Так я піду в ванну зараз прийду.- мовила повільно піднявшись на ноги. Коли ти вийшла твоє обличчя було мокрим від води, я дивився новини. Вимкнувши телевізор посадив тебе на свої коліна. Здавалося що це було надто швидко, але хіба значило щось для нас двох. Ми не мали так багато часу як думали раніше.
- Ти голодна.
- Трохи. А клас ти взяв картоплю давно не їла її чуєш, а твій друг точно дозволить стрибати з парашутом.
- Ми не будемо йому говорити про те що з нами не все в порядку. Ти таки не сказала що з тобою.
- Нічого пігулки допомагають все вже пройшло, справді.- ти потягнулася до картоплі взявши її в руки, так було дивно дивитися на тебе коли ти ріками їла, наче якась дитина. Я не міг стримати свого сміху.
- Ти чого,
- Просто так дивно ти їси як маленька дитина, руки всі жирні.
- Ну і що помию так смачніше спробуй сам,- взявши одну з картоплин ти почала мене годувати, а я зовсім був не проти того щоб їсти з твоїх рук. Позаду нас пролунав дзвінок, заграла мелодія з Антитіл, а тоді пішли слова пісні «Там де ми є». Ти повернула голову поглянувши на тумбу на якій заряджався твій мобільний.
- Вибач,- промовила встаючи. Ти підійшла до телефону на секунду зупинившись, тоді взяла і притулила його до вуха.
- Так, ні мам я вже доросла і сказала тобі що не переживай за мене. Ні я взяла відпустку, ні лікар сказав що аналізи будуть потім. Добре я скажу тобі коли дізнаюся щось, то як його звати,- промовила ти повернувши голову до мене,- З чого ти взяла що я не сама…- ти знову поглянула на мене,- Ян його звати Ян це все я подзвонюю не переживай.
- Мама,
- Так,
- Батьки завжди такі. Переживають навіть коли ти вже доросла.
- Скільки тобі років? – раптом ти запитала. Я не очікував від тебе такого питання.

Я прожив свої двадцять сім років, без цього питання. Ти була першою дівчиною яка наважилася задати мені це. Усміхнувшись я просто притягнув тебе до себе, обійнявши за талію і знову поцілував. Цього разу в твої руки, які були прохолодні. Ти засміялася піднімаючи голову в гору.
За годину ми вже збирали речі до Києва, до якого мали приїхати до півночі. Як дивно було чути від тебе що ти раніше не була в цьому прекрасному великому місці. Ти розказала що була лише один день тоді коли ми познайомилися з тобою. Я не міг повірити що це була правда, невже таке могло бути. До ранку був ще час, і була не погана погода щоб залишитися на ніч в місці в якому вирує життя. Раніше я не помічав як навколо багато людей, поїхав повз і все, наче той вітер що мчить в нікуди.
Зупинивши байк коло Хрещатика, запаркував його коло Алеї, на платній стоянці поряд. Людей на вулиці вже майже не було, лише по одинокі туристи досі шлялися. Навколо тиша, навіть дивно бачити центр міста в такому романтичному стані. Ще чотири роки тому тут була найбільша бойня зі всіх які можуть тільки існувати. Зараз лише невеликі пам’ятки нагадують нам про ті час. В ці дні я був в Лондоні на черговому обстежені, і мама не хотіла щоб я повертався до того як це все закінчиться. Мені ж було шкода що я все пропустив, один своїх друзів загинув борючись за свободу. Тепер я картаю себе що не зміг допомогти йому. Ти зупинилася коло пам’ятника жертвам, велика Алея НЕБЕСНОЇ СОТНІ. Я помітив що дивишся на одну з фотокарток не відводячи погляд на інші. Підійшовши до тебе ближче помітив фотографію друга на яку ти та дивилася. Невже ти теж знала Сашу, але як і звідки. В нього була дівчина про яку він часто згадував, але в ті часи мало хто не мав дівчат ми були молоді. Підійшовши ближче я поцілував фотографію друга, знаю що не зміг бути на твоєму похороні. Ти повернулася дивлячись на мене.
- Ти знаєш його? – запитала розгублено, я кивнув.
- Звідки?
- Ми товаришували з ним, в загалі в мене багато знайомих які були на майдані, але він єдиний хто загинув. Ти теж його знала?- запитав я твоє обличчя трішки змінилося. Наче справді була здивована почутому. Перш ніж відповісти ти кілька разів кивнула на знак згоди, лишень тоді тихо сказала.
- Це мій двоюрідний брат, - мовила повернувшись спиною до фотографії.- Я не могла приїхати сюди лише тому що не хотіла бачити де його вбили.
- Брат?
- Так, тепер це дивно мій страх.
- Як цікаво, - промовив я поглянувши на фотографію. Невже таке могло бути, чому ж тобі ми не зустрілися раніше. Я вирішив не запитувати тебе, ти виглядала засмученою. Взявши тебе під руку повів далі, не потрібно наганяти ще гіршу туску за тим чого вже не повернути.