Продовження 2

Ми пройшли на Майдан, спустилися на Грушевського і пішли по парку. На кожному кроці нам зустрічалися якісь таблички чи просто знаки. Якщо чесно я вже просто не міг дивитися на це. Коли ми опинилися в кінці Марійського парку, я згадав що тут є міст. Раніше ніколи не думав що міг зацікавитися такими речами. Ти сіла на лавку, чи то від втоми чи тобі знову стало зле. В той самий момент задзвонив мій телефон, здається розбудивши безхатька який спав на сусідній лаві.
- Так, ні мам. Прошу тебе зараз не до цього. Я не був в лікаря, ну не попав і що з того наче в нього будуть для мене гарні новини, ти ж знаєш знайти донорське серце яке би підходило мені шанців один на сто тисяч. Може і не такі малі, але все ж не великі. Ні я не сам. Так з дівчиною, що ні ти що задумала. Ні ми в Києві, добре коли назначу наступну зустріч піду до Григорія Олексійовича. Добре, все на добраніч, та я знаю що в тебе ранок в нас ніч. Па. – Ти дивилася на мене сміючись, я сів порід. Знаючи що моя мама так просто не відступить за тиждень воно буде в Україні, і проконтролює мене щоб я був в лікаря.
- Батьки,
- Ти сама розумієш. Скаженіють коли ти хворієш
- Де твоя мама зараз, ти сказав що в неї ранок?
- Вона в Канаді зараз, трохи різні полюси, воно робить все можливе щоб знайти мені донора.
- Ти справді настільки хворий, у твоїх батьків є гроші, але вони не можуть знайти донора для тебе.
- Не все так просто, інколи гроші це лише папір і все, знаєш тут є одна місцина міст закоханих, я не знаю чи будемо ми ще раз в цьому місці тому не хотіла би ти побачити його.
- Здається я чула що тут є пам’ятник двом старим які були закохані довго. – Ти встала з лавки,- чому сидиш ходи подивимося.
Ти так швидко йшла що тебе не міг наздогнати навіть мій погляд. Коли ми опинилися в темряві я схопив тебе за руку, потрібно було вийняти ліхтарик щоб побачити принаймні себе. Я вийняв свій мобільний, який трохи присвітив нам те що було навколо. Міст був перед нами. Помаленьку переступаючи кожну сходинку ми вийшли на саму гору, ти зупинилася на пів дороги, до статуї. Посередині мосту опустивши голову в низ.
- Тут так гарно, не віриться що я тут. – Ти підняла голову в гору поглянувши на небо.
- Зорі, нічого собі їх так багато,- знову промовила трохи спокійніше, підійшовши до тебе я помітив що ти доторкнулася до свого обличчя. Хмикнувши, невже ти плакала. Не хотів щоб це сталося, але чому ти плакала нічого ж не сталося.
- Що таке?
- Нічого, просто тут так гарно, я не могла повірити що одне з моїх бажань стане реальним.
- Яке воно?
- Бути серед зірок,- ти відповіла, коли саме в низу пролетіла на шаленій швидкості машина.
- Ти вже не хочеш побачити статую.
- Ні що ти хочу, там навіть видно Дніпро.- відповіла показуючи пальцем на водойму яку було видно через ці густі дерева та ліхтарі які її освітлювали.
 

Статуя була така наче перед нами в темряві обіймалися люди, як би я не знав з далеку можна було подумати що це пара яка заблукала. Ти пройшла до них доторкаючись ріками до металу. Повернувшись можна було помітити що ми були одні в парку, скоро почне світати.
Спустившись назад до лавок, ми обоє були стомлені та щасливі. Ти сперлася на мене закриваючи очі, я взяв тебе за руку накривши своєю курткою.
- Катя, Катя!- тихо шепочучи на твоє вухо промовив я, ти повільно розплющила очі. Ніч пройшла так швидко, в тиші яку я давно не чув. Ти відкрила очі поглянувши на мене ще сонно. Я показав пальцем перед собою, перед нами був світанок. Сонце почало показуватися крізь хмари, перші промінчики освітлили річку. Ти підвелася підійшовши до краєчка гори. Я теж встав, це був не перший світанок який зустрічав, але напевно єдиний серед тих який я зустрів з однією думкою що хочу жити. Поглянувши на тебе. Ти була щасливою, напевно навіть за була де саме є.
- Ян це просто не можливо,- повернувшись мовила до мене. Я обійняв тебе за талію цілуючи в щоку, не хотів відпускати.

Роман вже чекав нас коло своєї машини, він дивився на мобільних, позіхаючи помахав рукою. Ми підійшли до нього. Провівши коротеньке знайомство, розповів про твою мрію. Він усміхнувся відкриваючи двері машини, до поля на якому ми будемо поїдемо в машині. Ти сіла на заднє сидіння коло мене. Я взяв тебе за руку, ти зовсім не боялася.
Провівши з нами коротку екскурсію в правилах парашутного спорту, які я вже чув напевно що в десяте, Роман познайомив нас зі своїм другим пілотом та тренером Ліоном.
- Ну що все вже відомо можемо одягати,
- Так, ти точно готова?- запитав я ще раз. Хоча знав що за ці кілька днів я добре розумів що ти не відступиш. Ти кивнула, на тебе одягнули парашут потім на мене. І ми відправилися до літака.
 

Літак повільно піднявся в повітря, ти дивилася на небо схрестивши руки, здається ти нервувала. Невже це справді ця дівчинка з якою я познайомився, та смілива яка сіла до незнайомця на мотоцикл зараз дивилася на небо і боялася. Ти поглянула на мене помітивши як я усміхаюся до тебе. Роман повідомив що за дві хвилини ми стрибаємо. Я підвівся допомагаючи тобі пройти до виходу, за тридцять секунд друг відкрив двері. Перевіривши ще раз чи все добре закріплено. Я мав стрибати першим, ти йшла за мною, а в кінці Роман. Поглянувши на тебе мені так захотілося поцілувати, але Ромко вже кричав.
- Стрибай!- я відпустив твою руку, і вже був у вільному падінні коли за мною стрибнула ти. Якась мить і ти вже була коло мене в кількох метра від мого тіла. Дивилася на небо і не могла повірити що в тебе появилися крила. Крила про які ти часто розказувала з самого початку знайомства. Роман подав сигнал відкривати парашут, ти поглянула на мене киваючи. За мить ми злетимо ще вище від хвилі яка понесе нас в гору. Я смикнув мотузку і полетів вище неба, ти за мною.
До землі лишалося якихось кілька метрів коли я відчув, що серце моє починає битися не як раніше в очах почало темніти. Ти дивилася на мене розгублено шукаючи слів, але я вже не чув тебе. Не знав як впав на землю чи просто звалився. Але відкривши очі ти стояла перед мною, як ангел позаду тебе досі теліпався парашут. На твоєму обличчі була кров, ні що сталося. Чого в тебе кров, схопившись я навіть не відчув що лежав в траві, навколо були люди. Я бачив лише твоє налякане обличчя, коли все знову поплило.
Апарати видавали звуки, вони були наді мною і щось шалено цокало від чого ставало дратівливо. Відкривши очі я помітив лікаря Тусканова, який дивився на мене.
- Ну що герою?- запитав він сідаючи на стілець.
- Де я? – вставши з ліжка помітив вікно, - де Катя?
- З нею все добре. Вона привезла тебе сюди, подзвонила мені, добре що все обійшлося, скільки я тобі казав хочеш прожити до пересадки не дурій. Твоя мати вже вилетіла з Канади.
- Ні, я тут не буду, якщо мені таки суджено померти я хочу щоб це було з тим кого я кохаю.
- Та ти що смієшся хто ця дівчина?
- Катя,
- Та я знаю як її звати знаю скільки днів ви разом, яка тут любов ти мало не загинув добре що вона помітила що тобі зле і якимось чином допомогла тобі сісти на землю без поранень. Вона смілива. Але ви обоє дурні. Вона принаймні знає що з тобою таке коїться.
- Знає і не жаліє як ви усі, вона розуміє.- мовив я встаючи з ліжка, я взяв свою куртку і вийшов з палати. Ти сиділа на лавці тримаючи в руках стаканчик з під коли. Я поглянув на тебе, чому в тебе була кров. Ні може це мені примарилося, підійшовши до тебе взяв за руку.
- Іван не дурій, ти ж знаєш що могло статися,
- Знаю, але якщо я буду тут то це станеться швидше і ви мені не допоможете. Ходи.