Продовження 6

Обійшовши весь твій район ми були в одному місці яке мені дуже сподобалося, про яке ти говорила що мріяла би купити собі там квартиру в одному з будинків. Ти дивилася на п’ятий поверх з горищем і посміхалася. Район справді був елітним навколо нові будинки, котеджі машин багато, але далеко до магазинів. Тепер в одній з цих квартир в мене є свій куток, невеликий, але є. Напевно я купив його лише для того щоб не забувати про твою мрію, напевно те єдине що я зробив просто для тебе після того як ти.. ні не можу.
Коли ми повернулися до дому твоя мама вже сиділа на кухні вона давала котові їсти, і була здивована побачити тебе. Вона застигла поглянувши на тебе, я розумів ти її не сказала що приїдеш. Може то було і краще.
- Ма, - мовила підійшовши до мене, - Це Ян, мій,
- Наречений,- відповів я подаючи руку твоїй схвильованій мамі, Галя навіть не вірила своїм словам вона просто кліпала вивчаючи мене. Ти теж була в якомусь ступорі після цих слів. Штовхнувши мене в бік повернулася нахмуривши чоло. – Ян дуже приємно, ваша дочка показала мені тут все, вас тут мило хоча мало місця.
- Та вже як є,- відповіла твоя мама сідаючи на стіл. Ти сіла навпроти неї.- сідай я зараз саме варю їсти прийшла тільки з роботи.
- Мама, - промовила ти поглянувши на мене, я розумів ти не хотіла більше мовчати, і збиралася сказати їй правду. Я уважно подивився на тебе, підводячись на ноги. Ми ще в поїзді домовилися що коли ти будеш говорити про хворобу я повинен буду вийти. Хоча я був проти ти просила мене це зробити цілу дорогу. Я погодився тому вийшов в коридор, спершу на кілька кроків щоб чути, а потім зовсім пішов до спальні закривши двері.
- Що таке?
- Ма, я була в лікаря вони сказали що це не лікується,
- Що ти таке кажеш як не лікується,
- Так в мене мало часу, може рік може пів вони самі не знають.
- Ні, це якась безглуздя ти ж росла здоровою ніколи не хворіла серйозно звідки.
- Мама це рак, пухлина, вона не має метастазів тому розповсюджується лише в головному мозку.
- Ні. Сонце це не..- я не міг більше вийшов.
Ти зайшла в кімнату через п’ятнадцять хвилин в тебе на обличчі були сльози, сівши порід взяла мене за руку, я дивився на пустий екран монітора. Не хотілося вірити що ти справді розказала їй, моя мама знала про те що зі мною перша, тато не міг повірити діагнозу, але він змирився мама ж ні. Ти дивилася на мене не говорячи. Все було сказано по погляду, мамі потрібен час щоб змиритися з цим. Напевно тому я казав що буде краще якщо ти не скажеш їй. Ти ж стверджувала що якщо вона знатиме тоді звикне з думкою що її не буде. Вона лише хотіла щоб брат не знав, і ніхто інший теж. Вона знає що мамин погляд вона ще могла витерпіти, але родичів з їхніми постійними питаннями ні. Ми повернулися до кухні за годину, чай вистиг, страви теж. Ти підійшла до плити почала нагрівати їх знову коли раптом просто сіла склавши руки.

Наступного ранку ми сиділи в старому місці в одній з кав’ярень міста, навколо було багато людей ти дивилася на перехожих тримаючи чашку в руках. Я просто сидів вчора ти весь вечір проговорила з мамою, я знав розмова була важка, ти не хотіла щоб я щось знав, але все ж для тебе це було важко як і для твоїх мами. Поклавши стакан на стіл не зміг більше мовчати.
- Ти сказала їй, що далі.
- Будемо жити, сьогодні зробимо документи на паспорт і постараємося поїхати кудись до того як я зникну.
- Не кажи так,- піднявши голос мовив, не хотів чути про те що ти так легко говорила про це.
- Добре не буду, але ти що вже передумав вивчати світ.
- Ні,
- От і чудово, - підвелася на ноги.
- Ти куди?- запитав я поглянувши на тебе, ти показала рукою на гірку з якої стирчала велика антена.
- Показати тобі високий замок.
- Там, є замок?
- Ні, вставай побачиш все своїми очима, був у Львові та не ходив по туристичних місце смієшся.- мовила потягнувши мене за руку, в мене ще було інше питання до тебе тому я зупинився.
- Я хотів поговорити з тобою про де що.
- Про те що я твоя наречена, так забий я розумію що це було сказано для мами, - мовила ти поглянувши в іншу сторону.
- Ага, але ти зрозумій, я це серйозно.

Здається слова мої про серйозність намірів були не зовсім почуті тобою ти наче навіжена підхопилася з місця потягнувши мене за собою. Повз нас промчав трамвай, ти лише засміялася повернувши голову до мене, невже це справді та дівчинка з якою я познайомився місяць тому. Ти тягнула мене до поки твій обхват руки не послабився, зморщивши чоло ти повернулася зупинившись перед будівлею яка була схожою на уламок замку. Високо підстрибнула на обидві ноги, оглянувшись. Я спершу подумав що ми прийшли до того замку про який ти говорила стільки. Але ти знову схопила мене за руку.
Стоявши перед великими сходами які мали завести нас кудись в гору, я не міг повірити що прийдеться йти по них. Вони були такі ржаві, фарба злізла, чи взагалі можна йти по них. Та люди йшли, і ти повернувшись до мене показала в гору і побігла. Я переступав сходинку одну за одною, ти вже стояла на горі, задихано притуляла руки до колін вся червона, але щаслива. За твоїми словами це був лише перший тур подолання перешкод. Наступний підйом був вже за кілька сотень метрів від перших, цього разу сходи були бетоні чи кам’яні. Уламки лежали по боках, якісь сувеніри продавали по дорозі. Коли ми нарешті опинилися на самій горі, стало спекотно, людей навколо було багато, усі фотографувалися, якийсь чоловік пропонував бінокль. Другий сидів на лавці позаду якого був стяг, ти підшила до поруччя оглянувшись помахала мені.
- Там,- показуючи перед собою на гору, яка мала хрест на горі,- Це Лиса гора.
- Чому вона лиса?- запитав підморгнувши тобі, ти лише нахмурилася. Повернувшись до людей поглянула на інший бік, і пішла повільно минаючи людей. Встала спиною, вставши порід помітив ратушу та центр. Люди в низу були такі маленькі.
- Ось наш дім,- показавши на один з будинків десь далеко. Хоч я і не помітив той самий будинок на який ти показувала, було видно таку красу якої раніше не помічав. Будинки навколо нагадували лего, ліси та поля якусь картинку з відкридки.
- Тобі подобається?
- Ну, здається тут трохи багато людей, але загалом картинка гарна, - відповів,- ти знаєш історію цього місця.
- Вони різні.
- Чому?
- Бо кожен розповідає їх по своєму так, як люди живуть,
- Я серйозно говорив твоїй мамі, про те що ти моя наречена.
- Можеш не казати такого,- мовила ти серйозно, я підійшов до тебе не розуміючи тебе зовсім.- Всі ж хочуть заміж.
- Тільки не я!!
- Чому?- продовжив дивитися на тебе, ти відвернулася від моїх розгублених очей.
- Не так, я хотіла щоб це було романтичне свято, ну знаєш квіти коліно і пропозиція руки і серця,
- Як в казках?
- Ну щось типу того, але ж в реальному житті та й тепер немає такого.- ти замовкла. Я вагався не довго, якщо ж ти досі вважаєш що саме так роблять пропозицію то чому ж ні. Я встав на одне коліно, тримаючи руку в кішені, ти навіть не помітила цього.
- Катя,
- Що,
- Повернися,- ти повернулася і завмерла. Застигла просто дивилася на мене розгублено, не знаючи що сказити.
- На нас люди дивляться,- мовила після короткої паузи,
- Ну і нехай, ти ж так хотіла.
- Але ж не…
- Клас дивися мама хлопець пропозицію робить, як в кіно,- мовила якась дівчинка років десяти штовхнувши свою маму в бік. Жінка повернулася разом з чоловіком, тепер на нас дивилися усі, навіть художник якому до цього було байдуже до всього що відбувалося навколо нього повернув свої очі відклавши роботу.
- Катерина, Катя, просто незнайомка яку я зустрів на вулиці випадково, і дякую Богові за цей день! Не знаю що і робив би без тебе. Хоча ми знайомі лише місяць. Але знаю що для нас цей час багато значить, ти знаєш що кожен день проведений з тобою це вже диво. Моє серце б’ється шалено не від хвороби, а від кохання до тебе. – Ти підійшла до мене, повернувши голову почухала свій ніс.
- Ян, прошу встань.
- Ні, до поки не почую так, Ти вийдеш за мене.
- Ти ж знаєш я не можу сам знаєш чому. Я не хочу щоб ти залишився потім сам, - Поглянувши на тебе, я знав що просто так не здамся. Вийнявши коробку яку я приготував ще вчора, щоб сказати це в кафе, але ти таки не стрималася і потягнулася сюди. Відкрив її повільно.
- Ти вийдеш за мене, - поставивши руки в боки, ти усміхнулася і одно час нахмурила брови махаючи головою.
- Ну ж дівчино він же так старався.- промовив якийсь хлопець штовхнувши друга. Ти поглянула на мене, розгубившись ще більше після цього зауваження. Киваючи головою махнула рукою щоб я підвівся.
- Ну то що?
- Так, але не сиди на цьому.- підійшовши почала допомагати вставати. Коли я опинився на ногах, я більше не хотів нічого чути. Поцілувавши притиснув тебе до себе відчуваючи як в тебе спітніли долоні. Коли емоції пройшли я вручив тобі не велику білу каблучку з камінцем.
- Я не можу.
- Тепер вона твоя, вона належала моїй бабусі, та дала мені сказавши щоб я подарував їй ті жінці з якою хочу провести все своє життя.
- Але..
- Ти знаєш що це ти.
- Так, я тебе люблю.- ти сказала це вперше ми спускалися швидко в низ. Ти просто наче бігла втікаючи від чогось. Зупинилася лише на останній сходинці, я взяв тебе за руку.
- Що таке?
- Просто все так дивно, я не хочу пишного весілля, просто розпишемося,- мовила тихо, так наче боялася що нас може хтось почути. Я зовсім не був проти того щоб одружитися тихо, знаючи свою маму вона просто би збожеволіла від цієї новини. Твоя мати зовсім не очікувала того що ти повернешся до дому з каблучкою, але нічого не сказала удала наче просто не помітила цього. Може то було і краще.