Продовження 7

Напевно покидати тебе це було найважче з того що я робив за цей місяць, який пройшов. Я до останнього надіявся що мама подзвонить і скаже що вже запізно, що б залишився з тобою. Літак злетів, а дзвінка не було, ти стояла в низу десь там серед тисячі людей, тримаючи в руках досі квіти. Ця відстань з кожною новою відстанню ставало зрозуміло що я вже не зможу так швидко повернутися. В Берлін я прилетів пізно вночі, одразу з аеропорту відправився до клініки в якій чекала мама. Я бував в ній вже раніше коли мені було двадцять чотири, тоді теж було серце якогось пацієнта в комі, але його орган мені просто не підійшов показниках. Мати стояла в холі оглядаючись на кожного хто заходив, помітивши мене вона швидким ходом підійшла. Спершу наче чекала побачити ще когось, але минула хвилина і тоді вона просто обійняла мене. Мені з голови не йшла думка що ти зараз робиш, чи ти змогла заснути, чи досі лежиш в ліжку думаючи про мене. Як на моторі мене провели в оглядову, взяли всі потрібні аналізи та подали халат відводячи в палату. За словами мами лікар мав прийти з години на годину. Тато зайшов в палату з чашкою кави, позіхаючи. Ми давно не бачилися з ним, за рік він отримав додаткову сивину і лисина збільшилася.
- Ой, твоя мати мене з розуму звести може, а де ця дівчина про яку ти говорив, твоя мама така рада що ти розійшовся з нею.- сідаючи на стілець поряд мовив. Мені наче голкою в серце хтось дав, я підвівся на ноги, махаючи головою що ні.
- Ні, ми з нею розписалися, але мамі не кажи, а то вона.
- Я знаю помре швидше чим ти, - засміявшись хлопнув мене по спині. Він напевно єдиний вміє вести такі розмови в таких місцях.
- Ну ти даєш, і давно ви тут.
- Та вже добу як тільки нам сказали що є підходящий донор.
- Все, все я зрозуміла чекати тут?- почувся голос мами яка появилася в палаті. Тато підняв очі на неї поглянувши, що цього разу вона зробила такого що медсестра її привела сюди.
- Що таке?
- Я просто хотіла розпитати хто донор,
- Ма, це ж заборонено законом!
- Знаю, але мені ж цікаво чиє серце тобі пересадять,
- Ще не відомо чи пересадять взагалі, ма,
- Він правив не роби поспішних висновків. – мама кивнула хоча знаючи її це було не на довго.

Тільки почало світати, я вже не міг підрахувати хвилин скільки ми не бачилися з тобою, взявши до рук телефон не зміг чекати до ранку. Мені потрібно було почути твій голос, знати що ти спала, знати що ти в безпеці. Спершу був гудок, а за ним я одразу почув твій дзвінкий радісний голос.
- Катя!- вичавив я з себе відчуваючи як шалено почало битися моє серце, так наче цей ритм був написаний кимось. Я навіть затулив очі.
- Ян, - і мовчанка ти лише дихала.
- З тобою все добре? Ти спала?
- Так, - втомлено мовила, я знав що це не була правда, але навіщо ти брехала.
- Я тебе розбудив?
- Трохи, я дрімала думала про те що тобі роблять операцію. – знову мовила якимось іншим тоном.
- Ні, це довго поки вони перевірять чи підходе донор, ще різні дозволи тому кажу ж це так рідко буває.
- Цікаво, що ти зараз бачиш за вікном? – запитала, я відкрив очі, помітивши перед собою білю стіну, вікно яке я раніше зовсім не помічав було позаду мене. Повернувшись мовив.
- Ліс,- встав з ліжка босими ногами пройшов до нього. В пальцях стало холодно, я помітив дерева які колихалися, це був не ліс, а парк, хоча з далеку дерева були схожими на наші ліси. Притуливши до вуха телефон, відчув як ти дихаєш мені так хотілося бути з тобою в цю мить. Знати що насправді тебе хвилює.
- Там є люди?
- Ні, в нас лише світанок, лише дерева які колихає вітер, тут гарно я бачу за кілька ярдів якесь дерево що цвіте,
- Які в нього квіти?
- Сині здається, воно далеко,
- Сині, яка в тебе палата.
- Не велика одномісна, мама каже що я повинен бути в спокої, тут є двомісні та одномісні, це платна клініка. Вона так смішна бігає за всіма, тато сміється з цього.
- Твій тато теж там? – запитала здивовано, мені захотілося обійняти тебе і поцілувати. Я б я міг вже зірвався би давно з місця сидів в літаку. Двері палати відкрилися і зайшов лікар, чоловік почухав свій ніс, а тоді пчихнув. Я повернув голову на нього, поряд стояла мама.
- Що таке чому ти за тих?
- Прийшов лікар, я
- Я розумію подзвониш як щось дізнаєшся,
- Я люблю тебе,
- Я теж,
Мама лише строго поглянула на мене осуджуючи. Я знав цей погляд хоча не хотів його і бачити в таку мить, лікар пройшов до мене одразу помітивши що я стою босими ногами на плиті. Він хмикнув, подаючи мені руку. Чоловік був схожий на якогось студента ну ні як на лікаря що проводить такі важку операції.
- Пан Губер,- промовила мама.
- Ян так, твоя мама розказала про тебе,- мовив він ламаною українською. Я ще здивувався що він німець. – Воші показники показують все добре ми можемо починати готуватися до операції. Є лише один нюанс,
- Який ще нюанс,
- Донор який має бути вашим, погодився на це написавши заповіт.
- Не розумію в чому полягає проблема.- запитав я поглянувши на маму, яка була сама не своя вона побіліла ховаючи очі від мене.
- Пане Ян, родичі зараз подали в суд на його заповіт вони не хочуть цього робити бо надіються що війн вийде з коми. Хоча це не так, його мозок мертвий вже кілька діб. Він ідеально підійшов за всіма показниками, таке буває рідко хоча є сумніви, але ми думаємо що якщо ви будете приймати ліки для підтримки органна все буде добре.

Я сів на ліжко не розуміючи що він хотів мені сказати цим, невже людина серце якої я мав отримати досі жива. Я думав що донор це мертва людина, невже справді все так заплутано. Якщо буде суд, невже можуть оскаржити його донорство. Катя як же мені тебе тоді не хватало, я взяв подушку притуливши до себе притиснувши її сильно закрив очі.
Кажуть що любов на відстані вмирає, що ті почуття що зародилися так швидко зникають крізь час та відстань. Я не знав чи це правда, і не хотів вірити. З кожним новим днем мені все важче ставало стримувати себе щоб не сказати тобі приїжай до мене. Притиснути тебе до себе, сказати що я тебе люблю, відчути дотик твоїх губ на своєму волоссю чи просто твоє дихання. Я відчував що мені просто тебе не хватало, це відчуття наростало з кожним новим днем як ми не бачилися. Чи то був день чи тиждень, я вже навіть за був скільки часу минуло. Здавалося лише що ціла вічність, не міг дочекатися коли ти отримаєш паспорт і будеш сидіти коло мене. В якісь хвилини я починав забувати про твою хворобу, надіявся що це пройде що коли мені зроблять операцію ми побуваємо в кожному куточку планети. Та один телефонний дзвінок все змінив. Змінив моє ставлення до чекання і перевернув все з ніг на голову.
завжди я чекав від тебе звісточки, кожного дня ми говорили по кілька годин у Фейсбуці, в чатах в скайпі бачилися. Та цього разу ти довго не виходила на зв'язок, моє серце було не на місці. Ще й всі ці процедури, рішення суду мало бути сьогодні. Була година дванадцята ранку коли мій мобільний подзвонив, це був такий звук по тілу пройшов холод. Ні з тобою все мало бути добре, стільки всього ще заплановано.
- Ян!- почув я голос твоєї мами, вона була стривожена налякана. Я зрозумів що щось сталося.
- Що таке?- запитав вставши на ноги.
- Катя, вона потрапила в лікарню, лікарі кажуть що її час, я не можу,- заплакано почала розповідати.
Вона розказала все, від того що коли я поїхав ти стала сама не своя, почала говорити про смерть про те що не потрібно було одружуватися, говорила що все це тимчасово. Твоя мама помітила ці раптові зміни, окрім цього ти почала забуватися, і плакала. А коли не плакала то просто сиділа в кімнаті, я зрозумів що не повинен був тебе кидати в такій ситуації. Потрібно було щось робити. Коли вчора ти не відкрила двері їй, в твоєї мами мало серце не зупинилося, ти лежала на підлозі. Вона все сказала, я лише знав що повинен бути поряд. Кинувшись до дверей, негайно почав збирати свої речі. Одягаючи джинси в кімнату зайшов тато. Він кліпав що не тямячи що робиться палата була перевернутою, і я сам схожий на божевільного метався зі сторони в сторону. Батько закрив двері, стривожено поклавши руку на ручку.
- Ти куди Ян?
- Катя вона в лікарні їй погано я повинен бути поряд, я обіцяв що не покину її, а сам вже тут три тижні чекаю на рішення суду, я не повинен був її залишати.- промовив я, батько лише дивився як я одягнув кофту, і лише коли я встав у дверях перед ним мовив,- твоя мама просто збожеволіємо. Але якщо ти так хочеш прошу йти. Я теж колись був молодим, знаю як це.- мовив відійшовши в бік.
- Знаєш?
- Так, це просто так гарно коли ти любиш когось, я розумію що вона тобі дорога, йди синку!
Йти до тебе!
Хоч на край світу!
Мені здавалося що літак летів надто повільно. Що таксі їхало надто повільно, і я сам був равликом який зовсім не поспішав нікуди. Та вже над вечір я був в тебе, весь цей час мій телефон просто розривався від дзвінків мами. Та я був вже з тобою.
Зайшовши в палату пхало хлоркою та ліками. Ти лежала на ліжку поруч коло тебе ще дві жінки, вони спали повернувшись до стіни. Поклав на землю валізу і пройшов повільно переступаючи з пальця на палець, щоб не зробити шуму. Твоє ліжко було коло вікна, над ним звисала крапельниця. Ти була, ой я навіть не знав чи це моя казкова пана. Ти похудала за всі ці дні розлуки. Під очима синці, в руках купа слідів від уколів, і твоя голова вона була ні, твоє волосся. Я не міг повірити його не було в тебе. Зовсім жодної волосинки. Протерши очі прийшов до себе лише коли ти відкрила очі поглянувши на мене стривожено. Слабким голосом посміхнувшись мовила.
- Ян!
- Катя о Боже!- взявши тебе за руку. Відчув як моє серце почало боліти, не зраз ти потрібна мені. Я не хотів вірити що та Катя яку я знав зникає. Присівши поряд стиснув в долоні твої пальці.
- Ти приїхав, як же операція? – запитала стривожившись на мить.
- Її не буде,
- Що сталося,
- Донор не підійшов,- збрехав я знаючи що якщо би сказав правду ти б образилася, і звинувачувала себе в тому що могло статися. Я не хотів щоб нас щось знову могло розлучити, головне щоб ми були зараз разом. Все інше то пусте,
- Ой, мені так шкода,- мовила ховаючи від мене очі весь цей час, я спершу не зрозумів чому ти уникала прямих поглядів, але коли до мене дійшло ти сама сказала.
- Моє волосся, його не має вони сказали що потрібно так зробити щоб змастити голову гелем і добре все оглянути,
- Нічого страшного тобі так навіть краще схожа на Лисого,
- Не смішно,- але ти посміхнулася ледь помітно, але посміхнулася. Я опустив голову до тебе.
- Все буде добре, волосся відросте з часом, а до того є гарна можливість поносити перука які тобі заманеться, що скажеш на це, - підморгнувши промовив, поцілував в щоку, ти кивнула.
- Я така рада що ти тут, хоча шкода що тобі не зробили операції.
- Нічого ось скоро ти станеш на ноги і все буде добре, завтра підемо за перука.
- Моя мама хотіла поговорити з тобою, а до речі як твоя мама сприйняла новину що донор не підійшов?- раптом запитала ти.
- Нормально вона вже звикла до відмов так, як і я,- мовив я встаючи з ліжка повернувши промовив це. Хоча насправді вона напевно волосся собі з голови вже все видерла, і весь персонал поставила на вуха. Я знав що скоро вона буде в Києві, і знайде будь-який спосіб мовити мене повернутися. Не пройде і кількох днів.
Спустився я за твоїм проханням в хол, а саме в невелике кафе на території, твоя мати сиділа за одним зі столиків, поруч коло неї був лікар він навпроти нього чашка кави. Вони розмовляли коли я підійшов до них. Може ти ніколи не дізналася би про що тоді вони говорили, та й за життя це було не потрібно. Не знаю чи варто навіть зараз згадувати цю довгу важку розмову, після якої серце не хотіло битися. Але я знаю що і ти багато не говорила мені для того щоб я не вчинив чогось дурного, навіть зараз воно б’ється в мені.
Сівши порід видихнув, поглянув на серйозного лікаря. Твоя мама була рада мене бачити, привітавшись подала руку, я відповів. Тоді в слово вступив лікар.
- Добро вечора Ян, Катя про вас розказувала напевно всім,
- Навіщо ви її підстригли?- не знаю чому, але це просто вилетіло з мене, я не міг не запитати. Лікар звузивши брови не зрозумів для чого це я запитую зараз. Та він сприйняв моє питання легко, відповівши на нього швидко.
- Ми робили пункцію це було потрібно, наші аналізи підтвердилися, вона помирає.
- Ні, ви не можете так говорити.
- Її стан погіршився, головний мозок не витримує натиску пухлини, нерви зашпилюють кров не доходить, вона навіть почала погано бачити, все інше в її організму добре функціонує, я навіть дивуюся що рак не розповсюдився на все тіло. Переважно він впускає корні по всіх органах, але цього разу це не так. Її органи цілком придатні для життя, як би можна було вирізати його вона б могла прожити довге життя.
- Чому ж тоді ви не зробите операції?
- Пухлина не піддається операції, на жаль вона в такому місці до якого не добратися без наслідків вона загине на столі.
- Ви не знаєте напевно,- почав я, помітивши на обличчі твоєї мами жах зрозумів що вона не менше за мене переживає за дочку. Замовк.
- Я можу сказати що вона в гарних руках, вона навіть розказувала як ви стрибали з парашутом, я знаю що вона мріє побувати в Парижі, і якщо ви її так любите ви можете здійснити їй бажання, зробити їй легше, а останок.
- Вона отримала паспорт перед тим як попала в лікарню, - втрутилася твоя мати, поклавши документ на стіл. Невже ти просто не встигла скористатися ним через це.

Я знав єдине що могло підняти тебе тоді на ноги це два квитки в Париж, так я купив їх одразу коли відкрилися каси. Повернувшись до палати помітив вільні місця, ні тебе не було ні тих з ким ти лежала в голову одразу прийшла погана думка, але двері палати відкрилися і зайшла якась жінка. Вона оглянула мене з голови до ніг, а тоді сіла на ліжко.
- Вона в холі з якоюсь жінкою, - мовила