Продовження 8

Моя мати стояла коло тебе, вона була серйозною такою серйозною без ниточки злості, чи навпаки. Вона дивилася на тебе і говорила, ти мовчала вивчаючи кожне слово, мені захотілося підійти до вас запитати про що ви говорили, але я не зумів цього зробити. Сховавшись за кут вийшов лише тоді коли вона зникла за дверима лікарні. Ти тримаючись ледь на ногах опустивши голову в низ йшла задумано. Помітивши мене підняла війки.
- Привіт, дивися що я маю!,- піднявши білети перед твоїми очима мовив.
- Чому ти не сказав правди?- запитала раптом, я опустив руку в низ, ні невже ти дізналася ні прошу не зараз. Лікар казав лише позитивні емоції.
- Я не хотів,
- Твоя мама сказала що був суд ось причина чому донор не підійшов,- ось про що вона, це все справді лише цей факт тебе засмутив, ти обійняла мене за плечі.- мені так шкода, шкода що суд так вирішив.
- Та все норм,
- То що ти там маєш?- запитала потягнувшись за моєю рукою. Я подав їх тобі.
- Ми летимо в Париж,
- Але як зараз я.
- Все ок, завтра їдемо за перуками летимо я говорив з лікарем тобі можна. Ще я знаю що ми таки не мали нашої першої ночі як чоловіка та жінки, - ти закусила губу усміхнувшись. Хоча я мав рацію цього в нас таки не було. Цієї ночі я чекав три тижні, і тепер проґавити її не хотів. До того ж Париж місце романтики, де здійснюються всі мрії які тільки побажаєш. Потрібно лише захотіти їх мати.

Наступного ж дня, падав дощ, ти не дуже хотіла виходити кудись, але рейс був на вечір і в нас ще було сім годин для того щоб купити тобі перуки, хоча мені подобалося проводити рукою по гладенькій твоїй голівці. Я закрив твою голівку кепкою, яка до речі тобі личила, ти була схожа на тинейджера. Відправилися здається на один з базарів в яких за твоїми словами мали бути перука. Таки сталося, але як же важко знайти потрібний.
Зайшовши в черговий магазин, ти вже стомилася та й мені було не дуже добре, продавчиня виявилася напрочуд кумедною дамою. Яка напевно що в упор не бачила твоєї лисої голови. Як інші коли жаліли дивувалися, і навіть дивилися з якоюсь огидою. Вона лише сказала що ми гарна пара. І дала нам можливість вибирати яку хочемо. Ти підійшла до вітрини з каштановим волоссям, жінка пройшла за тобою.
- Ця гарна, така натуральна, а з чого їх роблять?- раптом запитала.
- Ну де які з натурального волосся ось ці наприклад, - показала на одну з перук з вітрини, - вона вам до речі б личила, можете попробувати її.
- Дивися ця схожа на твоє волосся,
- Так, трохи, але більше на хібстера,
- Є перуки з синтетичних волокон вони трохи відрізняються, і видно що штучні, але дешевші.
- Є з натуральної шерсті тварин переважно чоловічі там короткі стрижки.
- Ось ця гарна теж, вона схожа на мій природній колір волосся,
- Ну, мені здається так, попробуй її, - мовив я підійшовши до вітрини. Жінка подала тобі перуку середньої довжини волосся в русявий колір, схожий на твій але не зовсім. Ти одягнула її, і завмерла дивлячись кілька хвилин просто в дзеркало, наче чикала побачити там когось зовсім іншого.

Усе було готово, виліт був запланований на вечір, перший клас до Парижа. Я взяв все потрібне для цієї подорожі. Не знаю чому, але серце моє було не на місці. Наче вже тоді я щось знав, та не хотів собі говорити про це. Виникало таке враження наче сам цього не хотівши я щось знав, але відкидав ці думки не хотів думати навіть про те що тебе може не стати. Раніше прив’язавшись до когось я розумів що з цією людиною ми довго не будемо разом, але зараз я просто не був готовий відпускати тебе. Відпускати тебе на завжди, від коли ти прийшла в мій світ я змінився, змінив погляди на все навколо. Не покидай мене хотілося кричати, але цим я міг лише налякати тебе. Доводилося лише стискувати кулака в долоні і показувати що все добре, коли все зовсім погано.
Ти теж поводилася відділяючись від мене, інколи мені здавалося що ти просто не чуєш мене, що ти думаєш про щось зовсім інше. Я розумів, ти хоч посміхалася в середині тебе лякало те що чекає далі нас обох.
Стоявши в коридорі, тримаючи маму за руку дивилася глибоко в її очі. Боявшись сказати щось не так, твоя мама ще та жінка, вона ніколи не плакала коли ми були в тебе, навіть на весіллі, і того дня коли ми мали їхати вона теж тримала себе. Вона лише взяла за лікоть мене в останню мить в дверях. Моя нога майже вже була на вулиці, коли вона потягнула мене до себе.
- Бережи її прошу! Я не хочу щоб в останні дні вона плакала, нехай життя її здавало багато болю та тепер вона з тобою, тому я прошу лише про одне,- я кивнув даючи клятву яку не виконаю.
- Добре з Богом!

Париж зустрів нас холодним вітром, та поганим настроєм. Вийшовши з літака, в обличчя одразу стали помітні погляди людей, які чекали свій рейс. Знову якась авіакомпанії почала байкод, багато вилетів було скасовувати. Пройшовши повз усіх них, ти уважно спостерігала за реакцією людей. Вони були різні. Ніхто навіть не помітив твій новий стиль за який ти так переживала в літаку, тобі навіть одна з пасажирок яка сиділа позаду нас зробила комплімент, на що ти лише більше почала дотулятися до свого нового волосся. Спершу я думав замовити таксі, але ти поглянула на вулицю перед себе опустивши багаж на асфальт.
- Таксі!
- Я би пройшлася,
- Далеко доведеться йти,- відповів ти фиркнула ступаючи в перед, я знав що спороти з тобою було просто безглуздо і погодився хоча вести дві валізи наповнені було і не так просто.
- Ти розказував мені що вже бував тут раніше? – запитала повернувшись до мене. Твої очі від перельоту почервоніли і ти дивилася примружуючи їх, я боявся навіть запитати чи тебе не болить голова. Та ти продовжила йти, розглядаючи вітрини.
- Бував двічі, один раз на байку. Другий раз літаком на огляді,
- Тут завжди так холодно,- взявши себе за спину протерла руками по ній. Холодно бувало, але не так, як сьогодні.
- Бувало, але не так, тобі холодно може щось з валізи дістати тепліше.
- Ні! Все добре, так біль не такий сильний.- Я зупинився поклавши валізи підійшов до тебе. Обійнявши, притулив до себе одразу стало тепліше.
- Чого ти мовчала до цього.
- Тепер весь час болить голова, і спати хочу, але ж лікар казав що потрібно боротися. – ти заплющила очі ковтнувши слину, розкрила свої повійки примружившись.
- Знаю, але він дав тобі ліки,
- Вони вже не допомагають, я знаю що мама попрощалася зі мною, - очі засльозилися ти одразу їх протерла рукою. – вона тобі щось говорила?- піднявши голову на мене.
- Ні, лише щоб я тебе беріг,
- Ти дав слово,
- Ну я ж.. так ..
- Навіщо,
- Я знаю що не мав права так говорити, Катя, але потрібно вірити в диво.
- Вже пізно.
- Будь ласка, не говори так.
- Добре, поїдемо в готель?
- Добре зараз я викличу таксі,
- Може автобусом, я бачила тут був – ти показала пальцем на станцію. Так там були автобуси які прямували в центр, схопивши однією рукою валізи іншою взяв тебе ми рушили до них.