Розділ 5

– Та це просто катастрофа! – Тоня й Іра витріщилися на мене, як на божевільну. – Як же. Він. Мене. Бісить!!!

– Подружко, що трапилося? – занепокоїлася Тоня.

– Цей знову мене принизив. І він це спеціально зробив. Іро, більше не кажи мені про його «добрі» наміри, – здавалося, від іскор, що сипалися з моїх очей, ось-ось загориться наша кімната.

– Та що таке? – запитала Іра.

– Сьогодні Дем’ян Семенович все заняття змушував мене робити найскладніші завдання, а потім при всіх видав, що в мене погані успіхи.

– А вони й справді були поганими?

– У всякому випадку не гіршими, ніж в інших. І так, я об’єктивно оцінюю.

– При всіх – це при кому? Ти ж казала, що вас там має бути не більше шести.

– Прийшло четверо. Це разом зі мною.

– Пфф! – пирхнула Іра. – Щось я тоді не розумію, чого ти так нервуєш. Ті троє – твої друзі по нещастю.

– О Боги, Ірко, йди ти, – підтримала мене Тоня. – В твоєму розумінні, що б не зробив професор, все на благо. Глянула б я на тебе в такій же ситуації.

– Та що з вами не так? Ви зараз намагаєтеся зробити трагедію на рівному місці. Ніби вперше чуєте про те, що професор зазвичай не відводить в сторонку, щоб на вушко прошепотіти, що студент має проблеми з його предметом. Ну хай Тоня. Але ти, Лізо… Я тебе не впізнаю. Чого ти так лютуєш на цього викладача?

Я задумалася. А й справді, чому?..

Я вирішила не продовжувати цю розмову, аби ми всі бува не пересварилися, тому швиденько зібрала все необхідне й чкурнула в душ.

Наступного ранку я прокинулася раніше будильника. Так, все правильно, будильник у вихідний день. Справа в тому, що я в суботу виходила на зміну так само, як і в будні дні – о шістнадцятій. Тому, аби лишався час для навчання, я мусила рано прокидатися. Втім, п’ята тридцять сім зарано навіть для мене. Я спробувала заснути знову, але нічого не вийшло – одразу обсіли тривожні думки. Аби врятуватися від них, я мусила встати, одягнутися і взятися за педагогіку.

О дев’ятій задзвенів мій будильник. Я так поспішала від столу до ліжка, аби вимкнути його, що вдарилася мізинцем об шафу. Він мого скавуління і пострибування на одній нозі в сумі з паскудним дзеленчанням телефону прокинулася Іра. Однак, коли я таки дісталася до порушника тиші і вимкнула його, вона перевернулася на інший бік і мирно засопіла, приєднуючись до Тоні, яка хіба голосніше хропіти почала.

Аби більше не заважати дівчатам спати, я взяла всі необхідні продукти, каструлю, сковорідку ніж, дощечку і пішла на кухню. Десь через годину картопляне пюре та омлет були готові. Я максимально тихо насипала їжу собі в тарілку і прийнялася їсти. Подумки здивувалася Ірі й Тоні. Я згадала, як ще два роки тому прокидалася від ароматів, які доносилися з кухні, коли мама готувала сніданок. Не розумію, як можна не прокинутися, коли зовсім поруч пахне якась смакота. Від подібних думок мені стало геть сумно. На разі, мама навіть не телефонувала мені. І це ніяк не вкладалося в голові. Ми були такими близькими, а тепер все зруйнувалося через одне моє рішення. Часом мені здавалося, що я дарма пішла проти її волі. Однак, відмовитися від професії вчителя я була не готова. Не знаю, звідки це взялося, але це було моєю заповітною мрією з раннього дитинства. Пам’ятаю, як ще років у вісім-дев’ять розсаджувала всі свої м’які іграшки за імпровізовані парти: стільчиками служили книжки, а роль самої парти відігравали шматочки картону з-під цукерок, перегнуті в двох місцях. Я «вчила» з ними простенькі віршики і табличку множення, вимальовувала літери, клеїла аплікації з природних матеріалів та читала казки.

Що дивно, так це те, що мама бачила ці мої ігри, але я жодного разу не зловила якоїсь негативної реакції з її боку. Втім, можливо, вона просто не надавала особливого значення дитячим іграм.

Я глянула на годинник – майже дванадцята. Схоже, я серйозно втопла у спогадах. Дівчата вже скоро мали прокинутися. Та я не хотіла зараз ні про що говорити. Тому я швиденько вдягнулася і чкурнула в кав’ярню. Там саме була зміна Яни. В суботу ми працювали лише вдвох, а в Богдана був вихідний. Сама Яна відпочивала у понеділок, а я – в неділю.

Я взяла велику чашку фруктового чаю і засіла з домашнім завданням за столиком в дальньому куті. Зазвичай на вихідних я старалася по максимуму підготуватися до пар на наступному тижні, аби потім не сидіти до самого ранку.

В понеділок Богдан з подивом приніс мені каву і поставив її на той же столик:

– А ти чому тут так рано? Чи вирішила мене підсидіти? – пожартував він.

– Та ні, просто після пари з математичного аналізу я занадто боюся, що когось приб’ю. А якось не хочеться, щоб жертвою стала одна з моїх подруг.

– Ага, і ти вирішила підмочити репутацію нашої кав’ярні жорстоким вбивством?

– Навпаки. Тут забагато свідків, тому ризик знижується.

– Зроблю вигляд, що повірив. Але жарти вбік. Лізо, розкажи вже, що з тобою коїться.