Розділ 8

Наступні кілька днів виявилися звичайними студентськими буднями, тому я й оглянутися не встигла, як настав четвер. Я цьому не дуже зраділа, бо за тиждень в мене так і не з’явилося бажання йти на свято, приурочене до Дня святого Валентина. Взагалі я завжди була байдужою до нього. Та це й не дивно. Хлопця в мене ніколи не було, а у валентинках, подарованих подружками, як це було в школі, я сенсу не бачила. От самі подумайте: яким боком тут подружки, якщо це День закоханих? Дурня якась. Хіба ні? Та що цікаво, я ніколи не відчувала заздрості до тих, хто таки мав з ким святкувати. Чомусь мені завжди думалося, що всьому свій час і не заморочувалася над цим.

– Лізо, в тебе сукня є?

– Яка сукня?

– Як це «яка»?! – здавалося, Надя зараз впаде в паніку. – На сьогоднішнє свято.

– А що, треба ще й якась особлива сукня? Як є не підійде? – я вказала руками на себе.

– Ти збожеволіла? Звісно ні. Тобто, ти гарна у будь-якому одязі, але на подібне свято треба хоч трішки наряджатися.

– Як на мене, то це виправдано лише якщо є для кого.

– Знаєш, от саме через таку позицію в тебе досі хлопця немає. Дівчина має привертати увагу. Тобі звісно пощастило із зовнішністю, але все ж, красу треба підкреслювати.

– Не хочу тебе засмучувати, але в мене немає сукні для особливих випадків. І грошей на нову також.

«А скоро й на хліб не буде», – подумала я, згадуючи, як випрошувала у Яни, аби та погодилася помінятися змінами. До слова, вона сказала, що може вийти за мене, але лише за умови, що це будуть додаткові години, за які я віддам їй гроші зі своєї зарплатні. Бажання попрацювати зайвий час, замість того, щоб просто помінятися змінами відверто дивувало мене, однак інших варіантів у мене не було.

– Та це не страшно. Зараз поїдемо до мене. Я позичу тобі свою. Заодно і макіяж тобі трішки живіший зробимо.

– А з макіяжем що не так?

– Для будніх днів він просто ідеальний, але для свята треба щось більш виразне, – Надя взяла мене під руку й потягла в бік виходу. Схоже, що я приречена в кращому випадку години на дві перед дзеркалом.

У кімнаті Наді царювала блакитно-біла гама. Це трохи здивувало. Я думала, що це має  бути якийсь більш яскравий колір. Втім, варто сказати, що мені сподобалося там. Інтер’єр в кімнаті приятельки можна назвати мінімалістичним: ліжко, білі гардероб, письмовий  та туалетний столик із золотистими ручками на дверцях і шухлядах. Вражало й величезне вікно, яке прикривала тюль ніжно кремового кольору та тоненькі однотонні темно-сині фіранки. Всьому цьому суперечила хіба величезна кількість різних флакончиків з косметикою та парфумами на туалетному столику, розставлені, як мені здалося, в хаотичному порядку, а ще, власне, й сама Надя. Вірніше та Надя, яку знала я. Однак, я все більше переконувалася в тому, що взагалі не знаю цю дівчину. Хоча, якщо подумати, то це не дивно з урахуванням того, що близькими подругами ми ніколи не були.

– Так, давай почнемо обирати тобі сукню.

– Угу.

– Що з цього тобі подобається? – Надя вигорнула на ліжко цілу купу різноманітних суконь все можливих кольорів і довжин.

– Ем, ого, твої батьки приховані мільйонери? – не втрималася я від коментаря. Моя мама пристойно заробляла і фінансові проблеми були невідомими мені, аж поки я не вступила до педагогічного університету, однак такої купи одягу в мене ніколи не було. І це зараз не заздрість, а порівняння й аналіз.

– Мій тато, – несподівано тихо сказала Надя. – Мої батьки розлучилися, коли мені було три роки. Вони любили одне одного, але їхній шлюб не витримав тиску з боку дідуся й бабусі, які відмовилися приймати невістку з бідної родини, та ще й без вищої освіти. Вони навіть мене не визнають, бо в мені є мамині гени. Але тато не такий, як вони. Він любить мене і піклується про мене, на скільки це можливо після розлучення. Всі ці сукні і багато чого іншого купив мені тато. Хоча, якщо чесно, я б краще ходила в старому лахмітті, але жила в повноцінній родині.

– О, Надю, я навіть не знаю, що сказати…

– Та й не треба. Просто ти здаєшся не такою, як інші, і мені раптом захотілося виговоритися. Вибач.

– Ні, не вибачайся, все добре, – мені чомусь здалося, що вона почувається дуже самотньою.

– Гаразд, не будемо про мене. Давай обирати сукню, – мені довелося приміряти з десяток суконь, однак Надя всі забракувала. Та раптом її обличчя осяяла загадкова посмішка. – О, здається я знаю, що тобі потрібно, – вона знову підійшла до гардеробу і витягла звідти ще одну сукню. – Я приберігала її для нашої з Тохою річниці, але, як ти розумієш, вже відпала необхідність.

– Надю, не варто.

– Ще й як варто. Навіть добре буде, якщо саме ти її одягнеш. Навіть не так, якщо підійде, я подарую її тобі.

– Та ти що? Це зайве.

– Вона нагадує мені Тоху кожного разу, коли я натикаюся на неї в гардеробі.