Розділ 15

Під прискіпливими поглядами моїх сусідок я щодня, йдучи на пари і повертаючись з кав’ярні, затримувала свій погляд на букеті ромашок. Квіти виявилися живучими, тому навіть в суботу, коли я йшла на свою зміну, вони все ще виглядали дуже добре.

Надя більше не ризикнула підіймати тему з Дем’яном Семеновичем, тому десь на середину тижня я відійшла і знову почала нормально спілкуватися з нею. Тим більше, я мусила визнати, що цієї дівчини-контрасту мені не вистачає. Останнім часом ми з нею зблизилися. Я стала помічати, що почала спілкуватися з нею тісніше, аніж з Ірою і Тонею. Чомусь я почала відчувати в Наді споріднену душу.

Дем’ян Семенович до кінця тижня поводився як зазвичай. І мене це тішило як ніколи. Бо в моменти, коли він ставав іншим, я починала відчувати щось таке, чого визнавати за собою не хотіла. Якщо чесно, то ці почуття в останні тижні взагалі припинили покидати мене, але коли викладач поводився типово для себе, мені ще вдавалося придушити їх злістю й ненавистю, відверто кажучи, висмоктаною з пальця.

Я зайшла до кав’ярні. Очима я наткнулася на майже зів’ялий букет червоних троянд і подумки сказала собі, що сьогодні ж викину їх. Ці квіти, подаровані Богданом, я вирішила не забирати в гуртожиток, тому лишила їх в кав’ярні. Хлопець дізнався про це лише через день, в неділю, коли прийшов на свою зміну. Здогадуюся, як йому було боляче, однак він мусить зрозуміти, що зі мною йому нічого не світить.

В понеділок Богдан спробував натякнути на троянди і на те, що він засмучений тим, що я їх лишила. Однак, я вперто зробила вигляд, що нічого не зрозуміла, а запитати прямо він не наважився. Зате пару разів послати Яну, коли та теж вирішила погратися в натяки, я не відмовилася. Чого взагалі ця дівчина лізе в те, що її не стосується?

– Привіт, Лізо, – Богдан виглядав сумним, уникав мого погляду.

– Привіт, щось знову трапилося?

– І знову доброго дня, Єлизавето, – Василь Степанович цього разу всівся за стіл, який зі входу було майже непомітно. В мене навіть склалася аналогія зі зловісними тінями у фільмах жахів, що ховаються по закутках, а потім раптом вискакують і виявляється, що то зовсім не тінь, а якась страшна, невідома жодній людині істота.

– Доброго дня, вибачте, я не помітила Вас.

– Залиште награну ввічливість. Ми все одно сьогодні бачимося востаннє.

– Як це?

– Я попереджав, що за найменше порушення звільню. Чи думали, що цього разу я не дізнаюся?

– Про що? – я відчувала, що зараз мене знову звинуватять у чомусь, чого я не робила.

– Про те, як Ви таки втілили в життя свої погрози стосовно Яни.

– Та про що Ви? Я нічого не робила.

– Хоча б мали гідність і визнали свою провину. Не розумію, що з Вами сталося. Ви ж були моїм кращим працівником.

– Але я чесно нічого не робила… – земля йшла в мене з-під ніг.

– Ненавиджу лицемірства!

– Але…

– Ніяких «але». Сядьте! – Василь Степанович вказав на місце  навпроти себе. Я послухалася. – Отже, так… Я не знаю, що підштовхнуло Вас діяти так, як Ви дієте, але хочу вірити в те, що цьому є якесь вагоме виправдання, тому роблю Вам останню послугу. Напишіть заяву на звільнення за власним бажанням, бо інакше буду змушений розрахувати за статтею. А це навряд позитивно посприяє пошукам нового робочого місця.

– Невже ніяк не можна по іншому вирішити це питання? – я вже зрозуміла, що не зможу довести йому свою невинність, тому вирішила спробувати те, що керівництво зазвичай любить – приниження і благання.

– Ні! – тон майже колишнього начальника був категоричним як ніколи. – Вибачайте, але я не можу і далі утримувати працівника, який поводиться подібним чином, – він посунув до мене аркуш формату А4 і ручку-автомат, яку витягнув з внутрішнього карману свого піджака. – Пишіть.

Я вичікувала майже хвилину, сподіваючись, що Василь Степанович передумає. Та на жаль, вже через п'ятнадцять хвилин він вийшов з кав’ярні з моєю заявою на звільнення за власним бажанням у своїй темно-синій папці.

Я лишилася сидіти на тому ж місці, підперши обличчя руками. Хотілося плакати, але не виходило. Складалося враження, ніби сльози – це сон, який ніяк не йде, бо ти занадто перевтомився.

– Ох, Лізо, мені так шкода… – до кав’ярні вбігла Яна і одразу всілася біля мене та поклала свою руку мені на плече. Невдовзі Богдан, скориставшись відсутністю клієнтів, приєднався до нас.

– А ти звідки знаєш? – витріщилася я на неї.

– А хіба Василь Степанович не розповів?

– Про те, що я буцімто таки підсипала щось у каву й чай перед твоєю зміною? Так, сказав.

– Мабуть, вчора сюди заходив хтось, хто знає директора, і все йому розповів.

– Що «все»?! Той хтось бачив, як я щось підсипала?!