Розділ 19

Наступного дня, на мій превеликий подив, Надя прийшла на пари. Я весь час старалася не відходити від неї, потай відслідковуючи вираз її обличчя.

Одногрупники багатозначно косилися. Та сказати щось ніхто не наважився. Кілька разів я почула уривки їхніх розмов. Дехто вважав божевільною Надю, дехто – мене, мовляв, підняла на вуха всіх хтозна-чого (татові подруги таки вдалося домовитися з журналістами). Були й ті, хто щиро співчував. Та більшість просто мучилася непристойною цікавістю. Адже, насправді ніхто не знав, була дівчина на даху, чи ні, а якщо була, то що підштовхнуло її до самогубства.

– Ходімо, перекусимо в столовій, – запропонувала я Наді, коли пари закінчилися.

– А як же твоя робота?

– Півгодини на обід у мене є.

– Тоді ходімо, – з її тону було зрозуміло, що насправді вона не хотіла нікуди йти, однак я не могла відпустити подругу, поки не поговорю з нею і не переконаюся, що її можна відпустити саму.

– То… як ти?

– Нормально, – Надя байдуже водила виделкою по тарілці.

– А з вигляду не скажеш.

– Лізо, що ти хочеш почути? – вона з гучним брязкотом кинула виделку. – Мені паршиво. Дуже паршиво. Але я не збираюся знову видиратися на дах чи намагатися вбити себе будь-яким іншим чином. Задоволена?!

– Подружко, не сердься. Я справді хвилююся за тебе.

– Я знаю. Вибач. Просто мене зараз стільки почуттів розриває… З одного боку, Тоха і та дівчина, з іншого – почуття провини і сорому за те, що я накоїла і за останні майже два роки, і вчора на даху. А ще я зневажаю саму себе.

– Не варто. Ти просто сильно закохалася.

– Я хотіла пожертвувати власним життям через хлопця, який не вартий не те, що любові, а навіть прихильного ставлення.

– Ти була у відчаї. Просто порадій, що ми прийшли вчасно, і забудь цей день як страшний сон.

– Я не знаю, як впоратися зі всім цим.

– Аби ж я знала, як тобі допомогти. Однак, обіцяю, відтепер я старатимуся завжди бути поруч.

– А знаєш, як потрапити на дах мені Тоха показав. Яка іронія…

– Певно теж там тусувався замість пар, – я хмикнула.

– Тобто «теж»? А хто ще?

– Дем’ян Семенович.

– Ем… Щось не пригадую, щоб він був колись відсутнім на парах.

–  Та не зараз же! Коли студентом був. Він мені розповів, поки ми до тебе добиралися.

– Він вже й про своє темне минуле тобі розповідає…

– По-перше, чому це «темне»? Кожен студент бодай раз в житті прогулював пари. По-друге, ти так сказала… «минуле»… Не так вже й давно він вчився.

– Бачила б ти зараз свій вираз обличчя.

– А що з ним?

– Я такий самий в дзеркалі бачила, коли до Тохи на побачення бігала, – на її губах з’явилася гіркувата подоба посмішки.

– Справді? Я й не помітила, що мій вираз обличчя якось змінився.

– Вже не бісишся, як раніше? Прогрес.

– Про що це ти? – я зробила вигляд, що не зрозуміла натяку.

– Про те, що ти таки визнала, що Дем’ян Семенович подобається тобі. Я б навіть сказала, що набагато більше, ніж просто подобається.

– Ой, давай не будемо знову підіймати цю тему.

Наступні кілька хвилин ми мовчки їли. Точніше, я їла, а Надя вдавала, що робить те саме.

– А знаєш, що найважче? – озвалася вона тихо, втупившись в тарілку.

– Що?

– Я мушу прикидатися перед мамою, що все добре. А так хочеться розридатися і залізти їй на коліна, як в дитинстві. Вона б точно змогла знайти втішні слова. В неї це завжди добре виходило. Певно це якась супер-сила всіх мам.

– Що є, те є. Та не сумуй, час все залагодить.

– Хочеться вірити.

До кінця робочого тижня я щодня ходила на ритуальний обід з Надею, аби пересвідчитися, що з нею відносно все гаразд. А на вихідні перебралася до неї з ночівлею. Ми готувалися до пар, теревенили, дивилися фільми і слухали музику. Час від часу мені вдавалося змусити її посміхатися, і це вселяло надію.

В понеділок я мусила збиратися максимально тихо, аби не розбудити  подругу завчасно. Враховуючи, що вона допізна вертілася, намагаючись заснути, кожна зайва секунда сну була на вагу золота.

Коли я дісталася до кабінету Дем’яна Семеновича, він був вже на місці. Таке траплялося рідко. Зазвичай мені доводилося чекати від двох до десяти хвилин. Іноді під дверима, а іноді всередині – викладач дозволив мені заходити, якщо кабінет відчинений. Зазвичай так траплялося, коли він вже був в університеті, але мусив кудись відійти. З плюсів нашого навчального закладу можна сміло назвати відсутність випадків з крадіжками. У всякому разі ніхто жодного разу не чув про щось подібне. До того ж, у кабінеті Дем’яна Семеновича не було нічого такого, що могло б когось зацікавити. Старі моделі кубів, пірамід, куль та інших фігур, таблиці з формулами, книги з математичного аналізу і величезні купи зошитів та різноманітних аркушів.