Розділ 20

Ясна річ, на пару з математичного аналізу я не з’явилася. Як в  понеділок, так і в середу. На роботі я старалася братися за доручення, для виконання яких потрібно було кудись піти. Не важливо куди, аби втекти від Дем’яна Семеновича. Та все ж іноді доводилося перетинатися з ним. В такі моменти, я намагалася швиденько вигадати якусь невідкладну справу й накивати п’ятами.

Не знаю, як почував себе викладач, і що він думав про мої прогули, але можливості поговорити зі мною я йому не давала. Надя одразу здогадалася, що між нами щось сталося, та розпитувати не бралася. Певно, їй зараз було не до моїх амурних справ. І це добре, бо я соромилася навіть одної згадки про те, що сталося. Не уявляю, як би це я розповідала про той поцілунок.

Дні змінювали один одного, за вікном все вправніше чаклував квітень, який не дарма носив саме таку назву. Природа жваво вітала перехожих ніжним цвітом. Інстаграм накрила звична хвиля відповідних фотографій. Дивовижно, як сильно все змінилося завдяки сучасним технологіям. Ще кілька років тому дивом було побачити телефон зі слабенькою камерою, а зараз диво – то людина, яка не тримає в руках смартфон. Не знаю, добре це, чи погано, та часом, коли оглядаєшся, складається враження, ніби всіх підмінили на бездушні андроїди. Серйозно, лячно!

В понеділок я не прийшла ані на додаткове заняття, ані на законну пару. Я розуміла, що поводжуся, ніби соплива дівчинка-підліток, та нічого вдіяти з собою не могла. Втім, певно Дем’яну Семеновичу таки набридли мої прогули.

Я сиділа на кафедрі сама й перебирала величезну купу припалих пилом старезних рефератів. Деякі з них датувалися дев’яностими, чи навіть вісімдесятими роками. Було цікаво розглядати всі ці акуратно виведені літери, заголовки, написані під трафарети, фото, вирізані з газетних статей і обведені в яскраву рамочку з допомогою маркерів. Відчувалося, що в ці роботи вкладалася клопітка праця. Не те, що зараз: скопіювати, вставити, форматувати, читав чи ні – все одно, і так піде. Іноді я побоююся, що ми так сильно ризикуємо застрягнути у розвитку. Отак еволюціонували, еволюціонували, а тоді бум! – і тотальна деградація. Хоча, якщо задуматися, то в деяких студентів регрес очевидний. А найстрашніше те, що їм байдуже.

Замислившись я й не почула, як хтось тихенько відчинив двері і наблизився до мене. Я зрозуміла, що позаду хтось є, коли потилицею відчула пильний погляд. Обернувшись, я зіткнулася обличчям до обличчя з Дем’яном Семеновичем.

– Ой! Я не чула, як Ви зайшли. Доброго дня, – я стояла й мовчки дивувалася. Як йому вдалося спіймати момент, коли тут нікого не було? Ви взагалі на скільки часто бачили, щоб кафедра пустувала?!

– Доброго. А я от вже давно не те, що не чую Вас, а навіть не бачу на своїх парах. Як гадаєте, проблеми з зором, магія чи таки неочікувані від найстараннішої студентки потоку прогули?

– Я… Вибачте, більше так не буду, – я схопила одну зі стопок з рефератами, вирівняла її і направилася в бік дверей. – Мені треба віднести це.

– Угу, гаразд, – мене насторожив вираз обличчя викладача. Схоже, скільки б я не тинялася коридорами, він дочекається, коли повернуся.

Я подумала, що вигадаю щось трохи пізніше і взялася за дверну ручку. Вона не піддалася. Я зробила ще цілу серію спроб, але довелося визнати, що двері зачинено.

– Як же так?

– Схоже, хтось подумав, що тут нікого немає і зачинив двері.

– І що тепер робити?

– Чекати.

– З моря погоди?! – я почала тарабанити в двері. – Агов, хтось мене чує?! Відчиніть!

– Лізо, заспокойтеся. Сюди скоро хтось повернеться й випустить нас. Чи Ви боїтеся зі мною в одному приміщенні перебувати?

– Звісно ні! – прозвучало набагато голосніше й схвильованіше, ніж планувалося.

Я з максимально приреченим виразом обличчя повернулася на своє колишнє місце й продовжила перебирати реферати, стараючись робити вигляд, що присутність Дем’яна Семеновича не хвилює мене.

Минула якась хвилина, може дві, і він знову став позаду мене, наблизившись на стільки, що я могла відчувати його тяжкий гарячий подих. Викладач поклав обидві руки мені на плечі й повільно провів своїми долонями аж до моїх зап’ясть, а потім одразу зімкнув пальці навколо них.

– Залиште це, – майже прошепотів він мені на вухо, натякаючи на реферати, які все ще стискали мої руки.

Я послухалася. Папірці безвольно випали з пальців. Дем’ян Семенович обережно повернув мене до себе і нарешті відпустив зап’ястя, але лише для того, щоб перекрити мені шляхи до втечі, поклавши руки на стіл позаду мене. Стіл був невисоким, тому викладачу довелося трохи пригнутися. Тепер він знову був дуже близько до мене. Я відчула, як червонію і одразу відвела погляд.

– Що Ви робите?

– Хочу поговорити.

– Про що?

– Та знаєте, трішки накопичилося тем. Почну з того, що мені не подобаються Ваші прогули. Яким би не було моє ставлення, я не зможу допустити Вас до екзамену, якщо так і далі піде.