Розділ 21

Час біг швидко, як ніколи. Весна тішила теплими днями, тому часто доводилося нести свій плащ у руках, повертаючись в гуртожиток. Вперше за два останні роки я почувала себе такою щасливою і… спокійною. Здавалося, Дем’ян огорнув мене якоюсь магічною аурою, крізь яку не проникало ніщо з того, що могло б мене засмутити.

Цілими днями я посміхалася, немов збожеволіла. Навіть розсіяною стала і часто пропускала мимо вух те, що розповідали на парах викладачі. За виключенням теорії з математичного аналізу, звісно.

Не знаю, яким дивом нам вдавалося приховувати наші стосунки. Особливо, якщо врахувати, як часто Дем’ян викрадав поцілунки з моїх вуст прямісінько в універі. Іноді мені навіть здавалося, що він забив на пари й весь час вичікує моменти, коли я опинюся в такому місці, де ніхто нас не побачить.

Надя, яка вже трохи прийшла до тями, встигла вже, мабуть, не менше сотні разів повторити «я ж казала». Насправді поки що вона була єдиною, хто знав про нас. Я навіть Ірі з Тоньою нічого не розповіла, бо боялася засудження від одної і тонни питань від іншої.

Я досить швидко мусила визнати, що дарма боялася впускати у своє життя кохання. Коли поруч є хтось, хто любить тебе і підтримує, це навпаки додає наснаги. Здавалося, що навіть пари й робота вимотують мене менше, ніж зазвичай. Хоча я все ще побоювалася, що наші стосунки осудять, якщо дізнаються про них, а в Дем’яна навіть можуть виникнути проблеми з роботою, я відтепер точно знала, що не зможу відмовитися від Нас.

– Зайдеш сьогодні на вечерю до мене? Хочу тебе де з ким познайомити.

– З ким? – я сиділа на колінах у мого коханого професора, а мої руки були зімкнуті навколо його шиї. – Хоча б не з батьками, сподіваюся?

– А я був би не проти.

– Не зрозумій неправильно, але я ще до цього не готова. Ми всього три тижні разом.

– Але достатньо для того, щоб сидіти в мене на колінах, знаючи, що сюди може хтось зайти, – він хитро усміхнувся.

– Ой, сюди ще жодного разу ніхто не зайшов під час наших занять.

– Все буває вперше.

– Ну-у-у… Тоді скажемо, що я побачила павука і так злякалася, що аж на руки до тебе заскочила.

– Я б не повірив, – сказав Дем’ян награно серйозним тоном, придушуючи сміх.

– Так, все, краще скажи, з ким хочеш познайомити.

– З Гошою.

– І хто це?

– Мій друг і наставник. Він був моїм керівником від школи, коли я практику проходив. Не зважаючи на те, що між нами різниця майже тринадцять років, ми якось швидко здружилися. Хоча тісно спілкуватися ми почали лише коли я закінчив університет.

– Треба ж, не можу уявити тебе в школі.

– Дарма, я там три роки працював на півставки.

– Певно кепський з тебе вчитель був.

– З якого це дива?

– Бо всі дівчата думали про тебе, а не про математику.

– Ой-ой-ой, не міряйте всіх по собі, пані Лізо.

– От не треба тут! Якщо хочеш знати, ти мені спочатку зовсім навіть не сподобався.

– Ну так, звісно.

– Звісно!

– Хоча, якщо чесно, то Гоша просто нервує, що я зійшовся зі школяркою, тому я й вирішив познайомити вас.

– Не зрозуміла, а чого це він про це нервується?! Ти таки задивлявся на учениць?

– Та я пожартував, чесно. Я тоді так очкував, поки звик, що навіть аби й мав такі нахили, то не до того було.

– Гаразд, вірю.

– То що, ти зайдеш на вечерю?

– Хм… У мене є одна умова.

– Яка?

– Якщо я колись працюватиму викладачем в університеті, можеш звертатися до мене на «Ви» на роботі?

– Ти ж казала, що хочеш вчителькою бути.

– Я тут просто подумала… Деякі викладачі працюють одночасно і тут, і в школі. То може й мені так спробувати?

– Це трохи складнувато.

– Як не потягну, то тоді залишуся там, де більше сподобається.

– А ти самовпевнена.

– Та ні, просто хочу частіше бачити тебе.

– Будеш пильнувати, щоб нову студентку не пригледів?

– Ага.

– А чого ти хочеш, щоб я звертався до тебе на «Ви»?

– По-перше, це нагадуватиме мені, як у нас все починалося, а по-друге, знаєш, це так… хвилююче.

– Цікаво, цікаво, а що ще тебе хвилює?

– Розкажу якось згодом. То що? Зможеш умову виконати?