Розділ 26

Ми розмістилися у вітальні.  Тітонька Маша (не можу називати жінку, яка плюс-мінус ровесниця моєї мами, просто на ім’я, хоча вона й наполягала) принесла нам чай.

– Може нарешті познайомиш нас? – мама багатозначно подивилася на Дем’яна. 

– Ой, справді. Вибачайте, всі думки в голові переплуталися. Це – Дем’ян, мій хлопець і… викладач з математичного аналізу за сумісництвом, – в цей момент мені стало по-справжньому незручно. – Е-е-е… Ну а це Ольга Марківна, моя мама.

– Радий знайомству, – Дем’ян привітно посміхнувся і легенько кивнув.

– Навзаєм. Хм, мабуть, питати, як ви познайомилися, немає потреби. То ти й зараз викладаєш у моєї доньки, чи викладав раніше?

– Зараз.

– Хм… – з маминого виразу обличчя не можна було зрозуміти її ставлення до цього.

– Запевняю Вас, мої почуття до Лізи щирі. І в наших стосунках немає ніякого… підтексту.

– Це я знаю. Достатньо поспостерігати, як ти поводишся з нею, як дивишся…

– Мамо, між нами всього вісім років різниці.

– Ну, це я теж приблизно прикинула. І ні, не хвилюйся, я не думаю, що це забагато.

– Тоді що не так? Я ж бачу, що ти недоговорюєш щось.

– Я просто трохи спантеличена. Я два роки доньки не бачила, а тут раптом вона приїздить, така вже доросла, самостійна і навіть з молодим чоловіком.

– Мені довелося різко подорослішати.

– Знаю, це моя провина, – мама спохмурніла.  – Як тепер надолужити ці два роки?

– Це два роки, а не двадцять. Надолужимо, – я так довго мріяла, як мама постане переді мною і почне розсипатися у вибаченнях, але варто було відчути аромат її обіймів, як вся злість моментально випарувалася. Відтепер я лише хотіла забути цей темний період в наших стосунках.

– А у вас двох проблем в університеті немає через ваші стосунки?

– Ні, ми не афішуємо їх, – відповів Дем’ян. – Вирішили, що поки Ліза не закінчить університет, краще не світитися, бо хтозна, як це все перекрутиться, коли розійдеться в якості пліток.

– Розумно. Що ж Лізо, розповідай, що саме тебе змусило приїхати сюди.

– Ну… – я не знала, з чого почати.

– Тільки не кажи, що це лише тому, що ти за мною скучила. Все одно не повірю.

– Я… Словом, я знайшла тата.

В цей момент тисяча найрізноманітніших емоцій відобразилися на маминому обличчі. І треба визнати, більшість з них були далекі від радості.

Далі я повела свою розповідь. Іноді, коли ставало складно, Дем’ян заміняв мене. Мама слухала мовчки і не сказала жодного слова, аж поки ми не закінчили.

– Шкода, але з роками він так і не навчився говорити правду. Бреше, як сивий мерин! – її голос аж дзвенів ненавистю.

– Тобто?

– Мої батьки не наймали ніякої дівчини. І все, що вони розповіли про Гошу – щира правда.

– Як це?

– А отак.

– Цього не може бути, – я відчула, як на очі навертаються сльози.

– Я того дня, коли мені батьки фотографії показали, також повірила у його байки про підставу. Вигнала маму й тата, наговорила їм всякого. Через певний час мені надійшов ще один конверт з фотографіями. Знаєш, Лізо, я прокляла себе за те, що подивилася їх.

– Що ти на них побачила?

– Доказ того, що мої батьки не брехали.

– Який ще доказ?

– Хм, він сказав тобі, що в нього дружина і двоє синів. Ти їх бачила?

– Ні, сказав, що хоче підготувати родину до зустрічі зі мною.

– У-у-у… Доню, шкода тебе розчаровувати, але він ще дуууууже довго їх готуватиме. Приблизно до кінця життя.

– Чому це?

– Бо за легендою старшому має бути не більше п’ятнадцяти. А коли ти їх побачиш,  зрозумієш, що навіть меншому на рік-два більше.

– Я нічого не розумію.

– Машо, підійди, будь ласка!

– Що Ви хотіли?

– Принеси мені блакитну папку з мого кабінету. Вона в найнижчій шухляді.

У вітальні запала гробова тиша. Всі мовчки чекали повернення жінки. Та в свою чергу не забарилася.

– Ось, знайшла.

– Дякую, можеш іти.

– Гляньте, – мама відкрила папку і витягла з неї пожовклий від часу конверт, який і протягла нам.

Я невпевнено дістала його вміст. Там виявилося близько двох десятків фотографій. На них – молодий тато, якась білява жінка і маленький хлопчик. Вони виглядали, як щаслива родина. Я не могла повірити власним очам.