Розділ 30

Нарешті найдовша ніч у моє житті минула! Ранок – прекрасна пора. Неможливо відірватися від цього чарівного дійства. Спочатку небо ще темне, і здається, ночі ще бути й бути, потім стає блідо-сірим, і ось нарешті, ніжні промені сонця починають наповнювати його фарбами. Минає зовсім трішки часу, і вони вже заглядають у вікно, такі яскраві й привітні, промінчики весело скачуть по фіранках, аж поки не знайдуть щілинку і не проберуться на обличчя. Шкода, що найбільш пильно ми вдивляємося у цю вранішньою магію, коли всю ніч не спали, розриваючись від болю. Певно, шукати розраду у природи закладено десь глибоко у людському єстві.

Спогади про те, як я, не припиняючи ридати, розповідала все сусідкам, оповиті густим туманом. Як би Іра з Тонею не старалися, у них не вийшло мене розрадити. Я так і заснула, тихенько схлипуючи в подушку.

Вранці я, абсолютно розбита, раптом згадала про Надю. От з ким треба поговорити! Ця дівчина завжди вміла підібрати правильні слова. От тільки що такого вона має сказати цього разу, щоб заспокоїти бодай соту часточку мого болю?..

У дівчат задзвеніли будильники. Я скоренько відвернулася до стіни й прикинулася, ніби сплю. Нової порції співчутливих поглядів я б точно не витримала і знову розплакалася, а провести весь день, ридаючи, не входило в мої плани. До того ж, я пообіцяла собі, що не подарую цього Дем’янові – не буду рюмсати через такого мерзотника. Вчора з моїх очей скотилися останні сльозинки. А ранок зустрів вже нову Лізу, сильнішу і… зовсім не закохану. Я доведу це всім, а головне – самій собі.

– Ох, так шкода її, – почула я шепіт Тоньки.

– І не кажи. Не можу повірити в те, що Дем’ян Семенович міг вести подвійну гру. Ліза такою щасливою була останні тижні. Ніби аж сяяла зсередини.

– Одне слово – закохана.

– Як думаєш, будити її?

– Та не варто. Я чула як вона схлипувала допізна. Хай краще поспить. Нічого смертельного не станеться, якщо вона пропустить один день.

Я дочекалася, поки Іра й Тоня підуть на пари, а потім і сама неохоче виповзла з-під ковдри. Я глянула на екран телефона. Восьма тридцять. Якраз мало б початися передостаннє додаткове заняття з математичного аналізу. Я почала глибоко вдихати і шумно видихати, аби прогнати спогади. Ще вчора вони гріли мені більше, ніж промені літнього сонця, а зараз стали болючим нагадуванням про розбиті почуття і мрії.

Йти на пари я сьогодні не збиралася. Потрібно було здійснити більш важливий візит.

Не  минуло й півгодини, як я вийшла з гуртожитку. Втім, там мене очікував сюрприз. Дем’ян, склавши руки на грудях, дивився прямісінько в мої очі. Як завжди елегантний і красивий. Моє тіло одразу зрадило мене. Хвилі тепла і радості розлилися аж до кінчиків пальців. На якісь кілька секунд я забула про все і майже посміхнулася, та вже за мить тремтливе піднесення змінилося болем і злістю.

Я гордовито відвернулася і швидко покрокувала в протилежному від чоловіка напрямку. Він одразу побіг за мною:

– Лізо, зачекай.

– Чого тобі треба? – прошипіла я, коли Дем’ян таки схопив мене за руку.

– Розмова. Мені потрібна розмова.

– Вибач, але я якось не горю бажанням слухати вашу історію кохання. Як ти там її назвав? Аня, так? От з нею й говори.

– Лізо, чому ти не можеш дати мені хоча б один шанс?

– Хм, дайно подумати… Може це якось пов’язано з тим, що ти відверто брехав, дивлячись мені в очі?

– Це все складніше, ніж здається. В мене були причини.

– Та начхати мені на твої причини! В тебе є дружина й син. Ніщо не може виправдати чоловіка, який зраджує власну сім’ю.

– Лізо, скільки разів тобі повторити, що все не так просто, як ти думаєш?

– А по-моєму все до непристойності просто: молодий одружений викладач занудьгував з власною жінкою і, щоб трішки розворушити сірі будні, вирішив закрутити інтрижку зі студенткою.

– Це не інтрижка. Я люблю тебе!

– Дем’яне, в мене немає часу на твої побрехеньки. Ну не вийшло мене окрутити, обереш собі іншу студентку наступного року. Навіщо ці драми?

– Ну чому ти така вперта?! Ти помреш, якщо просто вислухаєш мене?

– Я – ні, а от моя гордість, точніше її залишки, – так.

– Ну так, гордості в тебе хоч відбавляй.

– Ага, це правда. А що, заздриш?

– Чому це?

– У таких як ти гордості й в зачатках немає.

– А ти бездушна снігова королева, в якої замість серця здоровенний шмат льоду.

– Цим я тобі завдячую. Та все ж, мушу звернутися до тебе з проханням.

– Яким?

– Навіть з двома.

– Я сама увага.

– По-перше, я прошу тебе й надалі нічого не розповідати татові про те, що я все про нього знаю.