Розділ 34

– І що це щойно було?! – подруга накинулася на мене, як тільки ми вийшли з кав’ярні.

– Я його поцілувала, а що?

– А тебе не бентежить той факт, що ти його не любиш?

– Ну, нічого страшного, полюблю.

– Ти зараз серйозно?

– Угу.

– А те, що ти іншого кохаєш вже в розрахунок не береш?

– Так в цьому й проблема, Надю. З Дем’яном треба покінчити. Як там кажуть? Клин клином…

– Ти думаєш, це так просто працює?

– В мене немає вибору. Я мушу забути його.

– А може б ти таки вислухала його спочатку?

– Це не має сенсу. Що б Дем’ян мені не сказав, це не змінить того факту, що в нього є дружина й син. А я не маю наміру мати щось спільне з одруженим чоловіком. Тим більше, те, що ти сьогодні побачила, доводить, що я була лише його розвагою, якій він вже знайшов заміну.

– Мені здається, ти занадто поспішаєш з висновками. Подумай ще раз. Вислухай його. Навіть якщо вам не бути разом, краще знати всю правду.

– А ти віриш в те, що він може розповісти правду?

– Вірю. Ти вже вибач, але він ну ніяк не схожий аж на такого мерзотника, яким ти його змальовуєш.

– Ти теж мене вибач, але враховуючи історію з Тохою, тебе експертом назвати ну ніяк не можна.

– Нащо ти так?

– Надю, вибач, – вже щиро вибачилася я. – Я чесно не хотіла тебе образити. Просто я зараз постійно на нервах.

– Гаразд, проїхали. До речі, я ж навіть не запитала, як минула твоя зустріч з татовою родиною? Ти розповіла їм?

– Дружині його розповіла, а от синам не змогла. Вони виявилися такими хорошими…

– Невже сестринські почуття прокинулися?

– Боюсь, що так.

– І що плануєш робити?

– Перечекаю кілька днів, прийду в себе, а тоді з новими силами піду розповідати їм все, як і планувала.

– Лізо, а тобі не здається, що ти останнім часом якоюсь злою стала? Я не впізнаю тебе.

– Відколи це правда злом стала?

– Ясно.

– Що ясно?

– Тобі зараз що не кажи, все мимо вух пролетить. Ображена дівчина – то страшна сила. Глуха, сліпа і зносить все і всіх на своєму шляху. Живий танк, а не людина.

Наступного дня, як і пророчила Надя, в університеті всі на мене косилися. Втім, ніхто нічого не питав. Ось вона правда життя! Аби я була героїнею фільму чи серіалу, то мене обліпила б половина університету щонайменше, а в реальності всі обмежувалися вкрадливими погляданнями і «глянь, то ж та сама, що з викладачем закрутила? – Ага, ніби вона».

Лише деякі одногрупники дійшли до того, щоб запитати прямо, як так сталося, що відмінниця так відмітилася. Дехто відпустив неоднозначні коментарі, але в цілому особливого негативу я не помітила.

Однак, була одна людина, яка виявила особливий інтерес. Від старости я дізналася, що декан дуже хоче зі мною поговорити. Тому я вирішила не відкладати це і пішла до нього на першій перерві. На моє щастя, Володимир Дмитрович був на місці, тому чекати мені не довелося.

– Доброго дня, – привіталася я абсолютно спокійно.

– Доброго, Лізо. Сідайте, будь ласка, – він вказав на стілець навпроти себе. – Отож, думаю, Ви здогадуєтеся, чому я Вас запросив.

– Так.

– З Дем’яном Семеновичем я вже переговорив. Він стверджує, що це у вас серйозно. Це правда?

– Так, – я вирішила, що обговорювати з деканом останні зміни не варто.

– На моєму факультеті таких ситуацій раніше не було. А якщо й були, то про це ніхто не знає.

– Ми не зробили нічого поганого…

– Послухайте, аби це не набуло такого розголосу, то я б вас не чіпав, але в ситуації, що склалася… Ви маєте якесь відношення до публікацій в соціальних мережах?

– Ні, ми взагалі планували зберігати стосунки в секреті. Хто і навіщо це зробив, я не знаю.

– Особисто я з розумінням ставлюся до почуттів. Однак, те, що ви перебуваєте в статусах «викладач» і «студентка» може зіграти злий жарт не лише з вами, а й з іміджом нашого навчального закладу. До того ж, не всі викладачі позитивно до цього ставляться.

– І що робити?

– Для початку скажіть, точно немає нічого такого, що я маю знати про Дем’яна Семеновича? Він нічого Вам не пропонував? Ні до чого не змушував? Розумієте, про що я?

– Ні, нічого такого немає.