Розділ 38

Наступного ранку мене розбудило повідомлення від Богдана:

«Терміново зайди у кав’ярню».

«До чого така спішка?».

«Василь Степанович хоче з тобою поговорити».

«Що?! Навіщо?».

«Приходь – дізнаєшся».

Я неохоче виповзла з ліжка й почала збиратися. Цікавість виявилася сильнішою небажання бачити Богдана. Хоча, я здогадувалася, чому раптом шановне керівництво вирішило поспілкуватися зі мною. Скоріше за все, цей хлопець виклав директору інформацію про Яну.

За півгодини я постала навпроти Василя Степановича:

– Доброго дня.

– Доброго дня, нарешті Ви прийшли, – директор несподівано ввімкнув джентльмена і допоміг мені сісти.

– То чого Ви хочете? – я не збиралася бути люб’язною з людиною, яка, повіривши словам такої ж його робітниці, як і я, незаслужено образила мене і позбавила роботи.

– Перш за все я хочу вибачитися перед Вами. Богдан розповів мені все про Яну. Отож, вибачте мене за грубі слова і звільнення.

– От так номер! Колишній начальник вибачається перед колишнім працівником, – ще раз звільнити він мене не міг, тому могла собі дозволити не стримувати емоції.

– Єлизавето, мені цілком зрозуміла Ваша реакція. Однак повірте, я справді шкодую.

– Вірю. Вибачаю, – сказала я щиру правду. – А далі що?

– Пропоную Вам повернутися на роботу. Тим більше, Яну звільнено і кав’ярня потребує нових рук.

– А якщо я вже працюю в іншому місці?

– Не працюєте. Я вже встиг про все розпитати у Богдана.

– Хм… Це все якось дивно.

– Що саме?

– Колишнє керівництво, яке вибачається і просить знову на роботу повернутися. Ще аби я якусь солідну посаду займала… Словом, якось це не природно. Директори так не роблять.

– А я роблю. Знаєте, справедливість для мене не просто слово. І я вважаю, що на неї заслуговують всі.  Не важливо, хто ти є. Якщо вчинив несправедливо, мусиш вибачитися і загладити свою провину.

– Це… викликає повагу.

– То що, повернетеся на роботу? Я Вам і прибавку до зарплатні організую.

– Тут така справа… Я помирилася зі своєю мамою, і хочу цього літа побільше часу провести з нею. Тому зараз я ніяк не можу вийти на роботу. Та якщо місце для мене ще буде у вересні, я з радістю повернуся.

– Радий за Вас з мамою. Оце б і мій лоботряс так жадав побільше часу з батьками проводити. Так… Стосовно осені… Думаю, Ваше місце цілком зможе Вас почекати. Тільки тепер мені доведеться шукати іншу заміну Яні.

– О! В мене є ідея, – я згадала, як Надя дивилася на Богдана, коли ми вперше сюди прийшли. А з цього й справді може щось вийти! – Точніше, кандидатура.

– Справді?! Це було б дуже доречно.

– Давайте я з нею поговорю, якщо погодиться, оповіщу Вас.

– А зараз вона не зможе приїхати?

– Ну, на скільки я знаю, планів у неї не було. Але щоб їй сюди доїхати, знадобиться певний час.

– Я почекаю. Краще сьогодні це вирішити, бо в мене не завжди є час на співбесіди.

Перше, що зробила Надя, коли приїхала, пропалила в мені дірку своїм поглядом.

– Доброго дня, – її погляд моментально змінився на привітний, коли вона приєдналася до нас з Василем Степановичем.

– Доброго дня. Як Вас звати?

– Надя.

– Отож, Надіє, Єлизавета рекомендувала Вас як тимчасову заміну для себе у цій кав’ярні. То що Ви про це думаєте?

– Чекайте, – озвалася я. – Можна мені хвилинку наодинці переговорити з подругою?

– Прошу.

Я взяла Надю під лікоть і вивела з кав’ярні.

– Лізо, що відбувається? З якого дива ти вирішила прилаштувати мене сюди? Що означає «ти ж давно шукала роботу…»?

– Вибач, я не мала змоги все пояснити, бо Василь Степанович сидів навпроти мене, коли я тобі дзвонила. Якщо коротко, то Богдан розповів директору про Яну. І зараз він хоче взяти мене назад на роботу.

– Так, а я тут до чого?

– Я хочу цього літа вдома побути, а в кав’ярні має хтось працювати. Я й порадила тебе.

– Нащо?! Я поки що не мала наміру працювати. Влітку, так точно.

– Та ти не поспішай з рішенням. Тобі ж сподобався Богдан. Не заперечуй, все одно не повірю. Якщо погодишся, зможеш часто його бачити.