Розділ 39

Перед від’їздом додому я ще двічі зустрілася з братами і тіткою Любою. Вона виявилася чудовою жінкою. Я мусила визнати, що хлопці не дарма її нахвалюють. Тато мовчки йшов з дому, коли я приходила. Не знаю, що він думав, але злості я в його очах не бачила. Хтозна, можливо, колись хвиля ненависті, яка прокидається від одного його вигляду, притихне і ми зможемо поспілкуватися як батько та донька.

Наді  сподобалася нова робота. Вона стверджує, що то не через Богдана, та хто ж їй повірить? Її мама позитивно відреагувала на бажання доньки попрацювати, однак пригрозила, що їй гаплик, якщо вона не звільниться, як тільки почнеться навчання. Ясна річ, ніхто не повідомив жінці, що бажання працювати – то аж ніяк не сплеск жаги до самостійності. Втім, я сама вийшла на роботу, бо не мала вибору, та за два роки якось мимоволі навчилася виживати своїми силами.

Я нарешті познайомила Іру й Тоню з Надею. Схоже, дві останні в наступному навчальному році влаштують мені веселе життя шаленою хвилею авантюр.  Ще я почала побоюватися, що за два місяці вони так здружаться, що я виявлюся зайвою. Бо коли навіть Іра так добре сприймає людину, то це вже серйозно. Справа в тому, що цій дівчині завжди було складно, адже, вона відчувала себе дорослішою від інших. Вочевидь, в Наді їй нарешті вдалося віднайти людину, яка рівна не лише за віком. Все ж, не зважаючи на зовнішню вітряність і несерйозність, Надя була не за роками розумною дівчиною.

На останній екзамен я приїхала вже з речами. Тому, щойно бали було оголошено, я попрямувала прямісінько до виходу, не зважаючи на те, що знову, ніби нізвідки, переді мною постав Дем’ян.

Все сталося, ніби в одну мить. Здавалося ось щойно я бачила крізь вікно автобуса, як подруги махають мені долонями, а вже за секунду радісно бігла в мамині обійми. Не відставала й тітонька Маша. Яка ж вона таки добра й мила жіночка! Схоже, мама й справді сильно прив’язалася до неї, якщо вирішила залишити навіть після мого повернення. До того ж, її становище в нашому домі було далеке від хатньої робітниці.

То був черговий чудовий ранок. Здавалося сонячні промінчики були по-особливому привітними, проникаючи в мою кімнату, яка нарешті дочекалася свою господиню. Звичка рано прокидатися вперто не хотіла покидати мене. Втім, я й не сильно засмучувалася через це. Невже не чудово пройтися босоніж по траві, з якої ще не зійшла вранішня роса, спостерігаючи, як поволі день приймає пост у ранку?! І це знаючи, що тобі нікуди не треба поспішати. Чиста насолода.

Втім, того дня не судилося Лізиним ніжкам дійти до травички. Варто було мені спуститися, як я наткнулася на нього. Дем’ян у всій своїй красі. Як завжди, невимовно привабливий і аж дихає інтелігентністю. Прокляття, яка ж вона таки спокуслива!

Варто було нашим очам зіткнутися в німому виклику, як я одразу зазнала ганебної поразки. Не знаю, можливо, цей чоловік підписав угоду з дияволом, бо як ще пояснити те, що в мене починають підкошуватися ноги від одного лише погляду.

– Доброго дня, Дем’яне Семеновичу, – я спробувала приховати своє збентеження. – Чим завдячую такому візиту?

– Лише самій собі, Лізо, – знову цей професорський тон. Дивно, ще кілька місяців тому він бісив мене, а зараз манив, немов свіча метелика.

– А де мама й тітонька Маша? – я раптом усвідомила, що в цей час вони вже мали б бути тут і попивати свій ранковий чай, весело теревенячи.

– Вони люб’язно погодилися лишити нас на певний час наодинці. О, так, до слова, не намагайся тікати.

– А то що буде?

– Нічого. Але ж ти пам’ятаєш про мою слабкість до зачинених дверей? Біда, але я вже й сам забувся, куди заховав ключ від будинку.

– Я так розумію, в тебе виходить говорити з жінками тільки коли вони в замкненому просторі.

– Та ні, до таких мір мені доводиться вдаватися лише з тобою. Ти чомусь ну дуже любиш тікати.

– То може не варто чіплятися до людини, яка постійно тікає?

– Я б і не чіплявся, аби та людина не хотіла бути спійманою.

– Нічого такого!

– Радий що ти й досі не навчилася брехати.

– Так, що ти від мене хочеш? Швиденько кажи і їдь туди, звідки приїхав.

– Тебе.

– Що?!

– Я хочу тебе собі на все життя, – він підійшов і розкрив переді мною темно-синю бархатну коробочку. В ній красувалася обручка, метал якої елегантно переплівся у формі знаку нескінченності. Він був прикрашений маленькими білими камінчиками.

Я стояла, ніби дурепа, втупившись у ту коробочку, і не могла анічогісінько сказати.  Ще не так давно я навіть стосунків у планах не мала, а зараз оце стою і всерйоз думаю погодитися на пропозицію чоловіка, з яким і півроку не зустрічалася. Це що, якийсь особливий різновид психічного розладу? А, стоп, так.  Згадала! Його ще зазвичай коханням називають.

– Це типу символу вічного кохання, чи ти й сюди свій матан приплів? – я вельми кепсько зобразила зневагу.

– І те, і інше. Як не крути, а мій матан поєднав нас. Це символізм в квадраті.