3 розділ

Дівчина не помітила, як заснула. Прокинулась від надокучливого дзвінка в двері. Подивилась на годинник, майже восьма. Хто б це міг бути... Але так, як дзвінки не припинялись, пішла відкривати двері.

-Сонь!?

- Єгоре??? Ти щось забув?

- Ти так довго не відкривала, я вже подумав!

- Навіть не сподівайся, я занадто не люблю біль.

- Можна зайти?

- Ну якщо хочеш, то  звісно.

- Це тобі.

- Квіти? Єгор можеш пояснити, що відбувається?

- Нічого просто я дуже тебе люблю.

Вона стояла дуже здивована.

• То що в нас на вечерю?
• Яка вечеря? Хіба мій вчинок тебе не сполохав? Хіба ти мене не засуджуєш?
• Знаєш, скільки людей, стільки й помилок. Твою ще можна виправити.
• Як?
• Давай заберемо дівчинку. І будемо жити як нормальні люди, одружимся, потім дасть Бог, ще діток заведемо.
• Тільки не кажи, що ти зараз серйозно! Це абсолютно нереально. Хто мені її віддасть. А на роботі, що скажуть. Я публічна людина!
• І що? Хіба це важливо?
• Ні ,але я не заслужила на сім’ю, сама винна, ти як прийшов, так підеш, а я не хочу лишитись сама -  коло розбитого корита.
•  Я не піду! Сонь, ти будеш мучитись вже життя.
• Ти що не розумієш? Її могли вдочерили, або...може вона взагалі померла.
• Навіть, якщо це так, коли ти  дізнаєшся правду тобі стане набагато легше.
• Ні! Ти що думаєш я її не люблю? Я кожен ранок, прошу в бога прощення, молусь, щоб їй було добре. Не треба ніяких надій, йди.
•  Я не піду!
• Ти що не розумієш вона мене ніколи не пробачить!
• Побачиш, все зовсім не так. Тай не обов’язково їй знати правду!
• Нащо тобі це все? Я? Моя донька?
• Я вже казав. Знаєш, я погано вчинив, коли пішов сьогодні. Все було в так раптово. Просто забудьмо цей день, почнемо все з нуля! Можемо взагалі переїхати!
• У мене тут робота!
• Ти все можеш почати спочатку.
• Можу,але не хочу  Ти правильно зробив, що пішов! Ми не будемо щасливі, коли всі дізнаються правду, тебе заклюють, за те що в тебе така дружина!
• І що? Дай нам шанс. Врешті решт, ми вже далеко не діти. Мені 31, тобі 26 скоро, що поганого в тому що ми станемо сім’єю  дитині з дитбудинку?
• Те, що це моя дитина!
• Давай хоча б спробуємо!

Соня потроху здавалася!

• Ти справді мене любиш?
• А ти?

Він крепко-крепко поцілував її. Сказав : Здається вечері не буде! І вони пішли у спальню.