7 розділ

Вони нарешті вийшли! Соня почала згадувати той день. Вона пройшла декілька метрів і сіла на лавку.

• А тут абсолютно нічого не змінилось. Ті ж стіни, лавки, та що там навіть квіти ті самі! Тоді мені здавалось, що це все не зі мною. Отут мене приймала лікарка.
• Ти була притомна?
• Частково... Тут вже так. Вона мене запитала чи щось болить, а я нічого тоді не відчувала. От є голова, є тіло...
• Це шок.
• Тепер я вже це знаю. Мені тоді щось ввели, сказали порахувати до 10. І все. Прокинулась я вже без живота.
• А ти її хоч раз бачила?
• Здалеку. Вона ж була в дуже важкому стані. Лежала в боксі. Знаєш коли я прийшла туди, мені наговорили про таблетки , лікування, що треба багато грошей і я злякалась. Нормальна жінка так би не вчинила. Вона б боролась. Я коли десь через рік оговталась прокручувала це собі в голові...і...якщо вона померла, то винна в цьому в першу чергу я.
• Перестань. А того водія, що тебе збив, знайшли?
• За що його судити. Я ж сама вибігла на дорогу! Сама! Все годі згадувати, треба діяти. Вставай, пішли! Регістратура, здається, з того боку.

Молодята запитали, де приймає лікарка, і через 5 хвилин вже були на місці. На всякий випадок взяли талончик і просто чекали своєї черги.

Нарешті цей момент настав. Вони зайшли в кабінет. Привітались. Лікарка запросила Соню сісти.

• Ви  у  мене вперше?
• Ні, я народжувала у вас 6 років тому.
• О, то ви за другим?
• Поки що ні. Ми трохи з іншого питання.
• Тоді слухаю.
• Як я вже сказала майже шість років тому я у вас народжувала. Наврядчи ви мене пам’ятаєте, але.. Я відмовилась від дитини.

Вираз обличчя у жінки одразу змінився. Вона грубо сказала:

• То що ж ви від мене хочете?
• Я....

Соня не могла нічого сказати, тому втрутився Єгор.

• Ми хочемо дізнатись чи дівчинка вижила і де вона зараз.
• Я не можу вам цього сказати! Це інформація не розголошується.  Тай навіть, якби можна було, ви свій вибір вже зробили. А те що через 6 років згадали вас не виправдовує. Нащо вам та дитина , живіть собі як жили!
• Не треба так грубо!

Соня тремтливим голосом промовила:

• Ви що думаєте, я сама цього не розумію? Я ні в якому разі себе не виправдовую, але всі ці роки я дуже її любила і зараз теж. Може вона одна, може їй погано... У мене ще є шанс зробити її щасливою.
• Скажіть чесно, що не можете мати більше дітей?
• Ні! З чого ви це взяли? Їй було 20, і в тій ситуації ви б вчинили так само!
• Я б ніколи не віддала свою дитину! Тим більше, що у неї були ви, чому не допомогли?
• Ми одружені менше року, а знайому всього три. Повірте, я знаю, що таке дитбудинок, і як там дітям живеться, навіть з такими батьками як ми їй буде краще ніж там!
• Розумієте, тоді  у мене не було жодної людини, яка б сказала, що я роблю неправильно. Я народила на 30 тижні, причому перед цим мене зрадив чоловік. Я не контролювала себе тоді, а коли через два місяці оговталась, і зрозуміла, що накоїла було вже пізно.
• Якраз через два місяці ще не було!
• Може...будь ласка, я вас благаю допоможіть!
• Але й ви мене зрозумійте, дівчинку могли вдочерити!
• Ми це розуміємо. Я можу написати записку, поклястися, що ніколи не полузу в їхню сім’ю. Мені просто треба знати, що вона жива і здорова!
• Я вам обіцяю, ніхто не дізнається, що це ви нам розказали.

Жінка довго мовчала.

• Просто скажіть, що вона жива і все!
• Добре...кажіть прізвище, а краще напишіть. Дату народження. Свою і дитини.
• Ви навіть уявити собі не можете, скільки ви для нас зробили.
• Не починайте! Залиште ще свій номер, як знайдуть в архіві вашу картку подзвоню.
• Дякую.
• Все, не затримуйте мені чергу! До побачення!

Вони вийшли.