9 розділ

Лікарка  не дзвонила дуже довго.  Подружжя вже вирішило, що вона передумала і потроху шукало інші шляхи. Аж раптом, одного недільного вечора Єгору подзвонив невідомий номер.

• Добрий день, це В'ячеслава Ігорівна.
• Так я впізнав.

Чоловік ввімкнув на гучномовець.

• Так довго вийшло, бо багато справ на роботі було. Вже вибачте.
• Та нічого, це ж всього 8 днів.
• Так от, що я хотіла сказати, картку вашу я знайшла, але по телефону я б не хотіли говорити. Давайте краще десь зустрінемось. Можемо у мене, якщо хочете.
• Та це якось не зручно...
• Давайте я зараз не буду вам розказувати, що зручно, а що ні. Тернопільська 41 квартира 10. Чекаю вас.
• Сьогодні?
• А що ви мали якісь плани?
• Ні, ні, ні. Через 40 хвилин будемо.

Вони так швидко ще ніколи не збиралися. Єгор побіг за тортом, а Соня за той час встигла стільки всього передумати, що якби не вчасний прихід чоловіка, вона б вже гірко  плакала в подушку.

• А якщо дитина померла?
• Навіть не починай! В тебе ще є час на такі дурниці?

Вони  вибігли з дому і рівно за 40 хвилин після дзвінка, вже сиділи у В'ячеслави Ігорівни на кухні.

• Ви такі пунктуальні, рівно сорок хвилин, і чого було так поспішати?
• Ну може в вас, ще є якісь плани.
• Чоловік і діти на дачі, а я через ту роботу мушу сидіти на цьому асфальті. От як плюну на все візьму відпустку.

Соня з Єгором посміхнулися.

• На ось дивись твої ініціали?
• Так мої. І діагноз теж мій.  Вона жива?

Жінка, ніби не чуючи, запитання продовжила.

• Взагалі, дівчинка народилась дуже важкою. Важила 1400. Та це й не дивно! Дихати довго сама не могла, легені не відкривались. Неонатологи провозились з нею три місяці, поки вона хоч трохи поправилась. А в липні, в одної жінки стався викидень, теж на 28 тижні, і теж мала бути дівчинка. Та й не вперше, втретє чи вчетверте, я вже й не пам’ятаю. Вона вашу донечку побачила і як підмінили. Де й поділися депресія і все інше, короче кажучи  ожила. Єва теж. Вагу почала набирати стрімко, дихати сама.
• То вони її вдочерили?
• Так. Чоловік був не проти. Вони обоє розуміли, що ще раз таке не переживуть, а дітей хотіли.
• Її таки назвали Євою?
• Медсестри так кликали. І парі сподобалось. А що щось не так?
• Ні, все так.
• Я, до речі, їх трохи пам'ятаю. Єва ще три місяці в лікарні пролежала. Як вони її забирали, вся лікарня від радості плакала.

У Соня потекли сльози.

• А вони хороші люди?
• Так. Якби не вони не знаю, щоб з малою в дитячому будинку було б.
• Можете сказати їхнє прізвище?
• Ви ж обіцяли!
• Я не забираю своїх слів назад. Ніхто нічого не дізнається, я просто подивлюсь яка вона і все! Чесно!
• Це злочин ви це розумієте? Де гарантії, що ви не полізите до дівчинки.
• Ми заплатимо скільки треба! Ось ,- вона почала діставати гроші.
• Ви що? Я ж чисто по людськи. Зараз вижену!
• Ну будь ласка!

Довге мовчання.

• Її звали Харитоненко Оксана Василівна. Але, я вас прошу, не лізьте в їхню сім’ю. Дівчинку вам сто відсотків не віддадуть. Вона ще мала, щоб знати таку правду!
• Я розумію все... Що я монстр, щоб шкодити власній дитині!

Вони майже одразу попрощались і пішли додому.

По дорозі Соня сказала.

• Правда гарна ім’я?
• Що? Ааа так.
• Знаєш, хочеш вір, хочеш ні, а я відчуваю, я їй потрібна!

Він промовчав, бо що ще можна було сказати жінці у якої існує тільки чорне і біле.  Це в першу чергу  він все почав, тож скати все припинити не реально!