16 розділ

Поїхали вони навіть швидше ніж за дві години. Більшу частину дороги дівчина проспала, тож для неї самої це стало трохи несподіванкою. Соня народилась в невеликому містечку з населенням десь 100 тисяч людей. Воно було мальовничим, дуже гарним і туристичним. Все життя вони з батьками прожили в маленькій квартирі в центрі міста, і тільки за рік до татової смерті батьки перебрались в більш простору. Дівчинка тільки зараз зрозуміла, як мамі весь час там жити! Тато робив  все своїми руками там ж кожний метр пахне ним. Якою ж безсердечною вона була, адже дівчина вже давно заробляла нормально, і могла дозволити собі не просто квартиру, а цілий будинок! Забрати маму до себе... Все це вона розповідала Єгору, коли вони виїжджали в місто. Але, ось вони вже припаркувалися, вийшли,піднялись на третій поверх і подзвонили в двері. Мама відчинила не одразу. Вона ніколи не відкривала двері чужинцям, цим завжди займався тато... Але ж це вона- її доня.

• Мамо, це я, - крикнула Аліса.

Через десять секунд двері відчинилися. Жінка м'яко кажучи здивувалась. Запросила в середину. Всі ніяковіли і тільки тоді, коли сіли за стіл, почалась нормальна розмова:

• Ви туди і назад?- запитала жінка.
• Переночуємо, і може завтра поїдемо.  Подивимось, може й пізніше. Вже як вийде.
• А чого ж ви не попередили? В мене нічого не приготоване.
• Хотіли сюрпризом.
• Дякую. Я така рада! Розказуйте, як ваша робота, справи!?
• В нас все добре. Краще ви скажіть, як ваше здоров’я?
• Та все як у старих. От тестую нові таблетки від тиску. Ніби легше. Погана , то тема для розмови, стара я, і інакше не буде!
• Мамо, тобі ще жити і жити. Добре....ми приїхали тобі дещо розказати..
• Я слухаю... Сподіваюсь новини хороші! Може, може у вас буде малюк?
• Майже... Мамо, я хочу забрати свою дочку. Єгор не проти...
• Хіба вона жива?
• Так...
• Я мабуть піду ви поговоріть у двох, фото подивлюсь чи прогуляюсь... А ви поки говоріть...

На його слова майже не звернули уваги.

• Ключі не забудь, а то до хати не потрапиш,- сказала Соніна мама.

Вони залишились самі.

• Мамо, її звати Єва. Вона така схожа на мене...Справжня красуня, а ще їй скоро шість, ти, напевно, пам’ятаєш, через два тижні...
• Таке не забудеш! Вибач мене, я так довго мовчала, робила вигляд, що нічого не сталось. Хто як не я мав тебе підтримати?

Жінка заплакала.

• Мамо, не плач! Тебе можна зрозуміти, тільки тата поховала, а я...Тут вина тільки я!
• Ні, доню, обоє винні! Я мала наполягти на тому, щоб ти залишила дівчинку! Бідна дитина!
• Ми все виправимо! Ось побачиш вона нас пробачить!
• Наврядчи, ти в свої шість вже все розуміла!
• А ми їй не одразу розкажемо! Познайомимось, підготуємо, а там, якщо вона нас полюбить, то і пробачить.
• Скажи чесно, а Єгор точно не проти? Як він до цього ставиться?
• Якби не він, я б ніколи не наважилась на це.Він сам запропонував, так що...
• Дякую тобі доню, я думала я з цим гріхом помру. А може ще встигну все виправити....
• Обов’язково встигнеш! Ось побачиш у нас все вийде! Я тут подумала, може завтра поїдемо до тата.Я жодного разу не була у нього на могилі, мені так соромно!
• Я не проти. Розкажемо, йому нашу новину. Думаю він на нас такий злий! Бо так чекав Євочку.
• От і домовились, попросимо Єгора, він нас відвезе. Цікаво куди він пішов, він ж міста взагалі не знає!
• Подзвони йому.
• Зараз... Мамо, переїжджай до нас? У нас є місце, разом ж цікавіше.
• Ні, сонечко.Я тата не залишу, ти ж знаєш доню!